Читати книгу - "Беззаперечна правда"

у кості на розі вулиці. Я грав проти хлопця, якому було приблизно вісімнадцять років. Того дня у мене була щаслива рука і мої друзі ставили на те, що мої номери переможуть. Я поставив 200 доларів, але я викинув виграшні номери цілих шість разів поспіль. Я виграв у нього 600 доларів.

– Кидай ще раз. Кидай на мій годинник, – сказав він.

Бум… я викинув 4–5–6.

– Кінець з цією грою, – сказав я. – Давай мені годинника.

– Зрештою я тобі нічого не дам, – сказав він і спробував вихопити у мене виграні гроші. Я почав його бити. Я вдарив його каменем, і ми почали свару. Дехто з маминих друзів помітив переполох і побіг до нас додому.

– Там твій син вовтузить дорослого чоловіка, – сказав один із них.

Моя мама вихором увірвалася в бійку. Усі інші дорослі чоловіки навколо дозволили нам битися, бо хотіли отримати свої гроші. Якщо не заплатить цей хлопець, то й усі решта залишать свої гроші при собі. Я був у самому розпалі бійки, коли на мене стрибнула моя мати, схопила мене за руки, і, ударивши, кинула додолу.

– Ти чого б’єш цього чоловіка? – крикнула вона. – Що ти йому зробив? Мені дуже шкода, сер – кинула вона йому.

– Він намагався відбити в мене свої гроші, – заперечив я.

Моя мати взяла мої гроші, віддала їх чоловікові і вдарила мене по обличчю.

– Мені дуже шкода, сер, – сказала вона йому.

– Я вб’ю тебе, покидьок, – закричав я, коли вона відтягнула мене в сторону. Я заслужив кожного прочухана, якого отримав. Однак, я просто хотів бути одним із тих крутих дітей, отих дітей вулиці, на яких були гарні прикраси, а в їхніх кишенях – гроші, хотів бути і як ті старші п’ятнадцятирічні діти, в яких уже були подружки. Може дівчатами я в тому віці й не дуже цікавився, але мені подобалось носити класний одяг і привертати до себе всю увагу.

Моя мати тоді зовсім махнула на мене рукою. Її добре знали в нашій окрузі, вона вміла красномовно говорити, коли їй то було потрібно. Інші всі її діти навчились добре ладнати з людьми, але я був винятком. Я був єдиним, хто не вмів читати і писати. Я ніяк не міг втовкти то собі в голову.

«Чому ти не можеш цього навчитися? – запитувала вона мене. – Та що з тобою таке?» Мабуть, вона вирішила, що я відсталий. Вона водила мене по всіх цих місцях на Лі-авеню, де я бував раніше немовлям, і там мені доводилось проходити психологічні експертизи. Будучи дитиною, я розмовляв вголос сам із собою… Це не було чимось нормальним у 70-х роках.

Щойно я потрапив до рук ювенальної системи, мені довелось піти за рішенням суду в спеціальну школу для важких підлітків. Спеціальна школа була схожа на в’язницю. Вони тримали нас під замком доти, доки тривали заняття. Вони збирали всіх антисоціальних дітей і довбаних психів. Ми мали робити все, що нам скажуть, але я однаково вставав і бився з народом, плював іншим межи очі. Вони давали нам жетони, з допомогою яких ми добирались до школи й назад, а я відбирав ці жетони в дітей і грав з ними в азартні ігри. Я міг навіть пограбувати когось зі своїх вчителів і прийти наступного дня в одязі, який купив на вкрадені гроші. Я робив багато поганих речей.

Вони сказали, що я гіперактивний, і почали давати мені Торазин. Оминувши Ріталін, вони прописали мені відразу могутній Т; оце саме його давали маленьким чорним сволотним поганцям у 70-х роках. Торазин був помилкою. Я сидів і витріщав очі на щось, але не міг поворухнутися, взагалі не міг нічого зробити. Усе було круто; я все чув, але водночас я був наче у відключці, був просто ніби зомбі. Я не просив їжі, вони просто приносили їжу в потрібний час. Мене запитували: «Тобі потрібно в туалет?» І лиш тоді я відповідав: «О, так, треба». Я навіть не розумів, коли мені треба йти в туалет.

Щойно я проковтнув це лайно, вони відрядили мене зі школи додому. Я сидів вдома і дивився «Рокі та його друзі». Моя мати думала, що з її дитиною щось не так, але я був просто поганою дитиною. Вони поставили мені неправильний діагноз, можливо, трохи зіпсували мене, але я ніколи не приймав близько до серця, коли люди ставили мені неправильний діагноз. Я завжди думав, що зі мною відбувається щось погане з моєї власної вини.

Окрім зомбі та божевільних, у спеціальні школи відправляли також злочинців. Тепер усі маленькі злочинці з різних районів міста мали нагоду познайомитися один з одним. Ми ходили на промисел на Таймс-Сквер і зустрічали там хлопців із нашої школи – усі вони були одягнені в дублянки з овчини і модні шмотки, у них були гроші в кишенях, і всі вони займались тим самим, що й ми. Одного разу 1977 року я просто тусувався на Таймс-Сквер, коли побачив хлопців із мого старого району в Бед-Стаї. Ми розмовляли, а наступної миті я помітив, як один із них схопив сумочку повії. Вона розлютилася і хлюпнула мені в обличчя чашку гарячої кави. До нас стали наближатися поліціянти, і ми з моїм другом Бубом кинулись навтьоки. Ми забігли до театру для дорослих, щоб сховатися, але відразу за нами вскочили і копи з тією повією.

– Це вони, – вона вказала на нас із Бубом.

– Я? Я ні фіга не зробив, – запротестував я, але копи провели нас до виходу і запакували на заднє сидіння машини.

Проте ця божевільна жінка на цьому не спинилася. Вона просунула руку в заднє вікно і роздряпала мені обличчя своїми довгими розпусними нігтями.

Вони відвезли нас до поліцейського відділку в центрі міста. Від’їзджаючи з Таймс-сквер, я бачив моїх друзів із Бед-Стай, тих самих, що наробили весь цей переполох. Вони спостерігали за нами з вулиці. Мене багато разів заарештовували, тож я вже звик до таких порядків. Але цього разу вони переглянули всі записи про мої попередні затримання і виявилось, що в мене їх забагато. З цієї причини мене відправили просто до Споффорду.

Споффорд був центром утримання неповнолітніх злочинців, розташованим у районі Хантс-Пойнт у Бронксі. Мені доводилося чути жахливі історії про Споффорд – одні ув’язненні били там інших, а ще над усіма знущався персонал – тож я не надто зрадів моїй поїздці туди. Мені видали якийсь одяг, дали окрему камеру, і я ліг спати. Вранці мене охопив жах. Я поняття