Читати книгу - "Via Combusta, або Випалений шлях"

виходу, аж зненацька я почув попереду чиєсь гучне сопіння і зупинився. До нас хтось сунув, управно працюючи ліктями. В мене похололо в животі. Шуля теж злякано застиг.

Невдовзі ми побачили скуйовджене волосся та спітніле лице програмера Тарапати.

— А як… А що ви тут робите? — вихопилося в мене придуркувате запитання.

— Не повіриш, — реготнув Тарапата, поправивши на носі окуляри. — Верховний магістр велів привести тебе до нього.

8

Тарапата заштовхнув мене поперед себе до кімнати і доповів хлопчачим від ’сум’яття голосом:

— Номер один-сто-тридцять доставлено.

Верховний магістр сидів у глибині приміщення перед величезним коминком. Він повільно обернув голову і мовчки зробив знак рукою.

Тарапата знову підштовхнув мене, а сам позадкував і зник за дверима. У мене всередині зробилося порожньо, як при різкому спуску на каруселі. До горла підкотив огидний липкий клубок, і здалося, ще трохи — і мене знудить. Мабуть, я таки серйозно вляпався з підслуховуванням, якщо сам Верховний магістр вирішив втрутитися особисто.

Кімната була велика і прохолодна, з високими темними мармуровими стінами. Стояла гнітюча тиша, і мені здалося, що мої кроки по підлозі-шахівниці лунають аж занадто гучно.

Я зупинився за декілька метрів перед Зарніком. І тут я побачив його дивну руку. Вона була металева. Я тупо на неї вирячився. Рука виблискувала сріблом, і в ній віддзеркалювалися, спалахуючи червоним і золотим, яскраві лелітки вогню. Либонь, ця рука була якимось чудом сучасної електроніки, бо на вигляд була майже як справжня. До такої міри, що він цією рукою преспокійно тримав склянку. В склянці було щось темно-червоне, схоже на вино. Він відпив зі склянки ковток, поставив її на стіл і, не повертаючи голови, скомандував:

— Підійди ближче!

Я зробив іще пару кроків. І намагався не так вилупляться на його руку. Тим часом крижані сині очі Зарніка нарешті повернулися до мене. В грудях у мене захололо, і я відчув там легке поколювання. Зарнік деякий час мовчки вивчав мене. Потім він ледь скривив свій гарний виразний рот, провів нормальною рукою по ретельно виголеному підборіддю і запитав:

— То як тебе звати?

— Арсеній, — пробелькотів я.

— Так. Так… Кажеш, Арсеній? Арсеній… — він на секунду заплющив очі та ворухнув губами, немовби пробуючи ім’я на смак, — Арсенікум[7]… Ну що ж… Мені подобається. Майже як Зарнік…

Я нічого з його слів не второпав, та здається, все ж таки Тарапата не доніс на мене… Що ж тоді від мене потрібно цьому Зарніку? Гріхи… драбина… хлопець із Рутенії… яким чином це стосується мене? Я гарячково пробував скласти все це докупи. Зарнік тим часом знову прискіпливо просканував мене і знову скривився. Мабуть, усе ж таки, на відміну від імені, я сам йому подобався значно менше. За деякий час він запитав:

— Розкажи мені, Арсенію, а хто твої батьки?

Сказати, що я не любив цього дурного запитання, було б недостатньо. Я просто його ненавидів.

Зарнік знову вимогливо проштрикнув мене поглядом. Я відчув себе неначе на операційному столі й збагнув, що відмовчатися не зможу. Тому видушив із себе:

— В мене немає батьків. Мене виховувала бабця.

— Цікаво… Цікаво… — Зарнік, як справжній хірург, що твердо вирішив покопирсатися в моїх нутрощах, явно не вдовольнився першим надрізом і продовжував різати по живому: — А матір у тебе була?

— Була… — приречено хитнув головою я, — тільки я її зовсім не пам’ятаю, вона померла, тільки-но я народився….

— Тільки-но ти народився? — куточок його рота ледь сіпнувся.

Я мовчки кивнув.

— Так, так… усе зрозуміло, — похмуро прокоментував Зарнік, і його металева рука знову потягнулася по вино. Він повільно зробив ковток, поставив склянку на місце і з садистською наполегливістю продовжив допит:

— Тобі бабця щось розповідала про твою матір?

Я знизав плечима, схилив голову і вичавив із себе:

— Майже нічого… Тільки те, що це вона дала мені ім’я… Ще до мого народження.

Зарнік замислено провів пальцем по губах, відвернувся, повільно підняв склянку з вином і зробив черговий ковток. Потім знову обернув до мене голову і запитав:

— А як звали твою матір?

— Ліля… Лілія Радна[8].

— Лілія Радна… — тихо повторив Зарнік, ледь ворухнувши губами, і задумливо провадив: — а ти, значить Радний…

— Так, Радний, — кивнув я.

— Так, так… цікаве прізвище…

Я знову знизав плечима. Нічого цікавого — прізвище як прізвище…

Лице Зарніка трохи пом’якшало, і він поблажливо усміхнувся:

— Не розумієш? Звичайно ж, не розумієш… А ти хоч усвідомив, наскільки тобі пощастило, що ти опинився тут? Kongoseki mo migakazuba tama no hikari wa sonawazaran[9]…— останні незрозумілі слова він вимовив з особливою насолодою.

Я у відповідь тільки кліпнув, бо нічогісінько не втямив. Це чомусь розвеселило Верховного магістра. Він зверхньо вишкірився. А потім зітхнув, потер рукою підборіддя і завів свою улюблену тему:

— Камінець, щоб стати коштовністю, потребує правильної огранки. Це ти збагнув, Арсенію Радний?

— Ні…— зізнався я. Чесно кажучи, мене ці його камінці анітрохи не надихали.

— За твого виховання воно й не дивно… — протягнув Зарнік і знову