Читати книгу - "Дилер реальності"

часом Марк починає екскурсію, мета якої – познайомити мене з усіма департаментами корпорації. Ми починаємо подорож із п’ятого поверху, де розташований Департамент безпеки.

– Паоло доручив познайомити тебе з ключовими фігурами корпорації, головами департаментів – вони ж акціонери, – весело торохкотить Марк. – Не факт, що всі вони опиняться на місці, і не факт, що зможуть нас прийняти. У будь-якому разі, ти маєш знати, що всі акціонери – люди досить ексцентричні. Ну, в хорошому сенсі. Я теж проходив цей шлях рік тому і, зізнаюся, це було дуже вражаюче.

Марк уже не здається таким гордовитим, як минулого разу. Зрозуміло, він ще не розглядає мене як рівного, але принаймні в його очах я піднявся на сходинку вище. Щоб привернути його більше, напускаю на себе трохи манірності. Звичайно, його ґей-радар це не обманює, але збити з пантелику може. Щоб підсилити ефект, називаю серед своїх улюблених місць у місті кілька ґей-клубів, поки ми балакаємо дорогою. У міру того як ми просуваємося вгору поверхами, я дедалі виразніше розумію, що слова Марка щодо екстравагантності тутешніх співробітників – не порожній звук.

Глава Департаменту безпеки, швед Іґґі Бьольверк, виявився високим широкоплечим здорованем років п’ятдесяти з чорною пов’язкою на лівому оці й важкою тростиною, що була більше схожа на посох і на яку він спирався під час ходьби. Його зовнішність була неймовірно картинною, неначе запозиченою зі скандинавського епосу. На додачу до всього, просто в його кабінеті стояла величезна клітка з двома воронами.

– Це Хугін і Мунін, – пояснив швед, перехопивши мій здивований погляд. – Хугін – винятково розумне створіння, а Мунін надзвичайно злопам’ятний. Не сунь до них пальці, якщо не хочеш, щоб вони їх відрубали.

Обговоривши з Іґґі особливості поведінки його крилатих підопічних, ми проїхали до Фінансового департаменту, де я познайомився з його керівником на ім’я Фо Ці. Неймовірно товстий китаєць зустрів нас широчезною посмішкою, будучи роздягненим до пояса: його неосяжні груди каскадом звисали на такі самі величезні боки, й усе це коливалося в унісон із кулястим черевом, до якого він радо притиснув спочатку Марка, а потім мене.

– Вибачте за мій вигляд, – сказав Фо Ці, анітрохи не зніяковівши. – Я виконував гімнастичні вправи.

Покинути кабінет пана Фо ми змогли тільки за годину, коли вислухали десяток сміховинних історій про бар’єри в комунікації між китайцями та європейцями, помилувалися фотографіями його п’ятьох дітей і випили щонайменше літр зеленого чаю.

Наступним на черзі був Юридичний департамент, де Марко познайомив мене з головним юристом корпорації – латвійською матроною на ім’я Авґуста Юстас. Як мені здалося, вона одразу ж запала на мене. Мабуть, якби ця енергійна білява дама була років на десять молодшою і важила на десять кілограмів менше, я із задоволенням закрутив би з нею службовий роман. Але зараз вирішив обмежитися легким фліртом під час дегустації ризького бальзаму.

Наступним на черзі було знайомство з керівником Департаменту персоналу – похмурим індійцем Давендранатом Чопрою. Пославшись на заклопотаність, пан Чопра передоручив нас своїй секретарці, яка розважала нас у приймальні, поки її шеф громоподібним голосом шпетив когось за дубовими дверима кабінету.

Цей калейдоскоп знайомств, включно з пересуванням ліфтом, прогулянки нескінченними коридорами й очікування у приймальнях, забрав майже весь день, до кінця якого Марк, як не приндився, мав досить утомлений вигляд.

– Залишилося ще два департаменти. Перший – Технічний, але туди стажистів не допускають. Другий – Креативний департамент, яким керує Рамбан. У ньому ти й працюватимеш, – повідомляє він, поки ми набираємо воду з кулера. – Якщо, звісно, пройдеш третій тест.

– Який третій тест? – перепитую я.

– Наскільки я знаю, два ступені ти вже пройшов. Третій же забере деякий час. – Марк загадково посміхнувся. – Як тобі наші боси?

– Дуже примітні персонажі, як ти й казав.

– Що скажш про Фо Ці?

– Найменше він схожий на фінансиста – я б скоріше прийняв його за буддистського майстра.

– Можливо, тому що він не фінансист у класичному розумінні цього слова. Акумуляція грошових потоків не є самоціллю корпорації – ти сам згодом це зрозумієш. Гроші для нас – це кров, яка має текти жилами, щоб організм функціонував.

– У контексті великого бізнесу звучить несподівано.

– Знаєш, люди часто повторюють, що гроші не головне. І завжди це звучить нещиро, – посміхнувся Марк. – Просто одні кажуть це тому, що грошей у них немає, а інші – тому що грошей у них забагато.

Я зізнався собі, що Марк, котрого я спочатку недооцінив, виявився зовсім не таким простим.

– А що скажеш про Юридичний департамент? – поцікавився я.

– Авґуста і її сторожові юристи залагоджують усі проблеми, пов’язані з легалізацією нашого бізнесу. Корпорація діє, скажімо так, в інноваційній сфері, для якої ще не прописано законодавчої бази. Тож, сам розумієш, роботи у них вистачає. До речі, Авґуста – досить мила людина, якщо її не дратувати. Не можу сказати того самого про Бьольверка та Чопру. Але гадаю, ти сам у всьому розберешся під час стажування.

– Що ж, дякую за екскурсію! – Я поплескую свого нового приятеля по плечу.

– І ще дещо. – Марк іде за мною в напрямку до ліфта. – Завтра о дев’ятій вечора я влаштовую невелику вечірку у себе вдома. Приходь – зможеш познайомитися з колегами у неформальній обстановці. Скину тобі адресу.

– Дуже добре! – відповідаю я. Він тисне мені руку, й наші долоні стикаються трохи довше, ніж того вимагає корпоративний етикет.

Усе складається підозріло вдало. Порівняно легкий вступ на роботу, знайомство з першими особами й одразу ж запрошення на неформальний корпоратив. Хоча, можливо, «підозріло» – зайве слово, і просто я такий охрінезний красень і розумаха. Особисто мене ця версія наразі цілком улаштовує.

0013

Щовiвторка – вечiр покеру. Точнiше, спочатку це була субота. Раніше ми з хлопцями збиралися щосуботи в іспанському ресторанчику з грайливою назвою PUTA, їли паелью, базікали й перекидалися в карти. Однак із часом із днів відпочинку вихідні перетворилися на можливості для бізнес-нетворкінгу, і для друзів удавалося жертвувати тільки звичайним буденним вечором.

Хлопці – це троє моїх друзів. Аксель, із яким ми живемо в одному хмарочосі, його молодший брат Тім і наш четвертий мушкетер, якому найкраще пасувала б роль Портоса – телепень Сі-Джей на прізвисько Сумо (про нього я вже згадував). На відміну від інших друзів, яких я завів уже після повернення із США, Сумо єдиний, кого я знаю зі свого вуличного дитинства. Через це бачити його в нашій компанії трохи дивно, адже Аксель працює управляючим модного бутика, а Тім – клубний промоутер.

Сумо ж віртуозно поєднує професії сутенера, дрібного афериста й продавця нелегальних товарів, здебільшого напівлегальних ґаджетів. Я дорожив Сумо, сам не знаю чому. Не тільки як корисним контактом, але і як людиною.