Читати книгу - "Крок вікінга, Наталія Іванівна Околітенко"

із столичного вузу послали в глушину, тільки щасливий випадок може вивести тебе на дорогу до життєвого успіху. Який це мізерний шанс — щасливий випадок… Та ось він трапився, і що буде, коли не скористатися ним сповна? На другий такий випадок годі сподіватися, й ти загубишся серед сірячків, проживеш своє життя мляво та непомітно й будеш у тому винний сам, бо ж не зумів до везіння докласти розуму й життєвої тактики».

«Що ж робити?»

«Та дуже просто! Нехай начальник напише свою доповідну, а ти свою напишеш… трохи згодом».

«Це майже підло!»

«Ну, ну… Той, хто прагне успіху, такими категоріями не мислить. Просто — розважливо.»

— Миколо! Де ти там? Миколо-о!

Луна, відбившись од скель, заметалась поміж кам’яними стінами й врешті, знайшовши вихід, відкотилася в далеку звивину ущелини. Страх, що й товариш може завважити серед трави червону ниточку джерельця — явну ознаку покладів залізнрї руди, погнав Миколу вгору по схилу вузеньким коридором поміж кущами багна.

— Добряче це в тебе виходить — стрибаєш, як гірсь кий козел, — сказав Ігор, подаючи руку. — Здорове серце… То що, вертаємося?

— Та іншої ради, мабуть, немає. Вертаємося! — полегшено зітхнув Микола.

Належало б нанести цей маршрут на карту, але далекоглядний переможець у боротьбі з самим собою стримався: а що як ця карта потрапить комусь на очі? Та й навіщо, власне? Прив’язана до його нервів, незрима ниточка висотувалась із залізного клубка, захованого в гірських надрах. Ниточка Аріадни, що мала провести крізь лабіринт звіриних стежок та випалених сонцем скель.

Стежка попереду світилася, немов полита фосфором, і Микола не помітив, як опинився попереду товаришів. Могутній потік радості, що, здавалося, струмував над цілою землею, ніс його, немов пушинку кульбаби: міг іти і день, і два, не спиняючись, увесь розчиняючись у насолоді від того, що дихає, що живе, що світ набув незнаної раніш об’ємності, й за кожною лінією вгадується нова, ще гармонійніша, за кожною барвою — ще соковитіша.

— А цього ламу темним не назвеш, — уже далеченько пролунав Ігорів голос. — Я не здивуюся, дізнавшись, що він по бібколектору виписує собі найновітніші наукові видання.

— Таж має доволі часу, чому б і не зайнятися етнографічною роботою? — відповів Іван Кирилович.

— Як ви гадаєте, він справді вірить у ті дари сузір’я Оріона? — спитав Ігор.

— Навряд…

Микола спинився, притамувавши радісне відчуття польоту. «Нічого ви не розумієте, — подумав він. — Ще й як той лама вірить!»

Він уже й сам повірив. Чому б тому маленькому диву й справді не акумулювати космічні випромінювання* та не підсилювати у якийсь поки що незбагненний спокч сіб творчі здібності того, хто його знайшов? Чи ж мав він чудові властивості, які зараз відчуває в собі, до того, як підняв довгастий, у тріщинах, схожий на старовинні письмена, камінець? Був звичайнісіньким хлопцем, а тепер ось став подібний до смолоскипа, що нестримно й тихо палахкотить, розкидаючи навсібіч світляні відблиски, йому впокориться усе, чого торкнеться його рука, він знайде нове родовище, а коли схоче, то й напише прекрасні вірші або ж намалює картини — стане тим, ким запрагне стати, й скрізь досягне висот.

«Більше ні слова про посланця Оріона нікому, — озвався в ньому вже знайомий тверезцй голос. — У вищому дарунку немає особистої заслуги, а феномен, викликає водночас і цікавість, і недовіру, як і все, що відхиляється від природної норми. Та й хто тобі повірить, окрім буддистєького лами? Тим часом — ти відчуваєш? — камінець з Оріона підсилив у тобі й практицизм. Це прекрасно, що ти не роздзвонив одразу про родовище: ось начальник відішле свою депешу, й тоді настане твій час діяти… Ти маєш найкоротшим шляхом досягти того, до чого люди йдуть ціле життя, ти маєш встигнути набути такого авторитету, щоб він безвідмовно працював на тебе й тоді, коли ти втратиш феноменальні здібності. Навряд чи вони даровані тобі назавжди, тож треба взяти від них усе можливе…»

— От і спустилися, — вже зовсім близько мовив Іван Кирилович. — Ще б трохи — і довелося б дертися навпомацки.

Раптом Микола помітив, що стежка згасла. Він звів голову, шукаючи хмар, але небо лишалося чистим. Просто над ним сяяв місяць, великий і лячний у своїй яскравості.

Вранці Микола прокинувся з відчуттям страшенної втоми й якогось лиха, що зненацька впало на голову. Спробував звестися, однак головний біль знову вклав його на похідну надувну подушку. Полу намету відтулив Ігор і сказав:

— Але ж і сплюх ти! Щастя твоє, що начальник оголосив сьогодні вихідний.

— Дай мені спокій, — попросив Микола. — Дай мені спокій.

— Та можеш спати скільки завгодно, от тільки… Чомусь у мене з голови не йдуть розмови про той небесний камінець… Слухай, ти справді знайшов щось подібне чи просто морочиш нас?

— Немає в мене ніякого камінця. Будь ласка, принеси з аптечки анальгіну, бо в мене увесь вийшов.

Коли Ігор подався по ліки, Микола підтягнув до себе рюкзак і намацав у ньому залізну коробочку з сувенірами. Великий, вишневого кольору сердолік, халцедон із дивовижними візерунками, шматок золотавого нефриту, схожого на засохлий стручок камінця не було. Там, де він лежав, на кришці лишився ледь помітний слів.

— Чого це я не позначив той маршрут? — з тихим відчаєм подумав Микола. — Як же тепер мені його знати?

Десь близько рівно й потужно билося залізне серце великого хребта, але в Миколиній душі ніщо вже не озивалося…

ІНТЕГРАЛ ПИЛИПІВНИ

Ранком березневого дня Пилипівна закликала до себе сусідського хлопчика Андрійка, поштиву таку дитину, і, всадовивши його за дубовим столом, якого ще дід змайстрував, завела тонким, тихим голосом, часто обтираючи сухого рота ріжечком біленької