Читати книгу - "Дзвін сонця, Олександр Петрович Казанцев"

якого послали завершувати освіту в Сан-Джорджо, але який змушений замінити хворого старця, зійшовши замість нього на кафедру собору в Козинці і взявши участь у високому богословському диспуті домініканців із францисканцями.

В’язень знову шепотів ті красномовні слова і незаперечні аргументи, які повергли в прах усіх опонентів і зробили його визнаним переможцем-домініканцем. Тим він нажив собі ворогів, котрі, як самі вважали, не могли вибачити такої зухвалості.

Недовго довелося чекати їхньої помсти. Свята інквізиція схопила надто запопадливого юного ченця, звинувативши його за доносом у читанні книг, заборонених волею папи в монастирі. Адже тільки ті твори, які він цитував, могли забезпечити йому перемогу в диспуті!

Та як він винахідливо захищався! Як поставив суддів у безвихідь, навівши всі “крамольні цитати” з інших дозволених книг і довівши, що коли хтось бачив ті цитати в забороненій літературі, то, отже, незаконно нею й користувався!

І довелося не лише начитаного, а й винахідливого юнака відпустити.

Проте його невгамовна вдача невдовзі знову далася взнаки. Томмазо накинувся на щойно опубліковану книгу італійського юриста і філософа Якова Антоніо Марта “Твердиня Арістотеля проти принципів Бернардіно Телезія”. Томмазо був пристрасним послідовником Телезія, непримиренного борця зі схоластами, які опиралися на непорушні постулати Арістотеля. Томмазо мав намір узагалі розгромити Марта, якщо той ризикне продовжити суперечку. І Антоніо відступив перед одержимим суперником, у якого “вселився дух Телезія”.

На допомогу Марта прийшла інквізиція, схопивши Томмазо за подвійним звинуваченням: образу генерала ордену і створення крамольної книги “Про трьох обманщиків”.

В’язень уві сні знову бачив закляклі обличчя суддів у сутанах, коли він їм довів, що генерала не можна образити. Адже в статуті ордену мовиться: його члени зрікаються усього суєтного і мирського, образа ж — наслідок безсумнівної метушливості. Що стосується книги “Про трьох обманщиків”, то, як у цьому легко переконатися з її титульної сторінки, видана вона до його народження. Отже, отці-судді святої інквізиції не мають сумніву в тому, що надрукували її в давні часи.

Ні, недарма батько мітив його в юристи — Томмазо немало зміг би зробити на цій ниві!

Та він обрав інший шлях, на якому власні помилки, поряд зі своїми устремліннями, зіграли в його житті фатальну роль…

Пробуджуючись од снів, в’язень сідав за незмінні заняття. Трактати чергувалися зі складанням гороскопів для марновірних осіб, котрі за гроші проникали до нього через тюремників, аби дізнатися про свої долі за розміщенням зірок, відомим тільки йому. Томмазо радів будь-якому спілкуванню з людьми і нікому не відмовляв.

І сам в’язень вірив своїм гороскопам. У цьому була його біда. Бо, маючи неабияку внутрішню силу, він лишався людиною, не позбавленою слабості і забобонів. Проте ніхто не міг закинути йому в нещирості ні тепер, коли читав по зірках долі незнайомих людей, ні тридцять літ тому, коли розміщення зірок підказувало йому, що нібито пора діяти.

І той час оживав у його страхітливих снах.

Мов живий, бачився йому бойовий друг Мауріціо де Рінальді, ставний, сміливий, натхненний рицар свободи. Разом тоді очолювали вони змову проти іспанської корони, яка уярмила його рідну Калабрію, а зірки вказували Томмазо успіх у цій відважній справі.

Полум’я повстання мало спалахнути од смолоскипа, запаленого Томмазо, як він сам думав, від Сонця, що асоціювалося в нього з образом матері.

Не випадково він написав такий вступ до сонетів:

До матері, що життям наділила,

Любові сина повертаю зір.

Іще з дитинства та й до цих пір

В мені живе її могутня сила.

Зі мною, з батьком завжди ніжна й мила,

Добра навчала, цінувала мир.

Тепер мудрець, зі Злом почавши спір,

Міняю світ, який мені відкрила.

Великий він, та й пізнаваний все ж.

Як вивчиш його глибше й тонше,

До Істини моєї шлях знайдеш.

І голос правди зазвучить доконче.

Нехай згорить невігластво без меж

В вогні Добра, що дарувало Сонце! [8]

Ці пристрасні слова разом з ненавистю до поневолювачів надихнули Мауріціо на сміливі дії. Якщо Томмазо через мандрівних ченців зумів запалити уми людей жагою повстання, то Мауріціо готував кривавий бій, не спинявся ні перед чим, аби зібрати для того сили.

Ченці на чолі з першим соратником Томмазо — Діонісієм Понціо — підготували селян. Мауріціо ж залучив на свій бік дворян. Звернув він увагу і на відважних, добре озброєних людей — розбійників, які стали на цей шлях, не маючи ніяких засобів до існування. І вони ненавиділи іспанців не лише за їхнє владарювання на італійській землі, а й за те, що штовхнули колишніх трудівників на розбій. Мауріціо домовився з вождями ватаг, пообіцявши, що після вигнання іспанців їм буде даровано прощення і сам папа видасть індульгенцію.

Та Рінальді розумів: колонізатори можуть одержати з Іспанії підкріплення морським шляхом. І тоді він пішов на змову… з турками! Адже Томмазо, його соратник і натхненник повстання, терпимо ставився до будь-якої релігії, то чому б не скористатися силою турецького флоту, керованого італійцем Сінаном Цикалою, котрий прийняв мусульманську віру, але, як і раніше, любив свою батьківщину й готовий був зарадити їй, виступивши проти ворожої Туреччині Іспанії.

Томмазо змушений був погодитися з аргументами друга.

Але, крім Мауріціо де Рінальді, були ще два “побратими” повстання, з якими спільно й визначили термін виступу — 10 вересня того пам’ятного для Томмазо року…

Перед очима стоять ті двоє “друзів”. Якби Томмазо був художником, то писав би з них портрет Іуди.