Читати книгу - "Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв"

лабораторії йшла як завжди. Через кілька днів я навіть удостоївся похвали Елеонори.

— З вас вийдуть люди, — зауважила вона.

Іншим часом і за інших обставин ця похвала була б дуже приємного для мене. Але я аж ніяк не збирався робити тут кар’єру і закінчити своє життя покірливим службовцем містера Бейлі. Думка про втечу не залишала мене. Повертаючись після роботи в своє спартанське житло, я чекав Ніколу, який приходив трохи пізніше за мене, і ми пошепки починали наші наради.

Ніколу відкомандирували до інших якутів працювати в трубі, по якій повітряним напором викидали сміття і всі покидьки містечка у величезну безодню, що лежала із зовнішнього боку кратера. Нікола, який уже встиг познайомитися з китайцями-поварами і якось порозумітися з ними, повідомив мене і про деякі господарські особливості нашого містечка.

Тут нічого не пропадало. Про запаси дичини, що потрапляла в трубу, я вже знав. Свіже м’ясо добували полюванням. Жителі містечка полювали, озброєні рушницями, які діяли стиснутим повітрям. Був ще один досить цікавий вид полювання: на крупного звіра йшли з бомбами, наповненими рідким повітрям, вміщеним у теплонепроникні оболонки.

Досить було повернути «запал», щоб у бомбі почала енергійно розвиватися теплота. Рідке повітря розширювалося, перетворювалося на газоподібне, і кинута бомба розривала звіра з такою силою, неначе вона була начинена динамітом.

Нікола пояснив мені тільки ефект такого виду зброї, але внутрішню будову мені вже неважко було самому зрозуміти. Проте рідке повітря було не єдиним джерелом енергії, яким користувалися в містечку. Риючи нові шахти, використовували якусь іншу вибухову речовину. Невідомим джерелом енергії приводилися в рух і всі надпотужні машини цього своєрідного заводу. Колиязвернувся за роз’ясненнями до Елеонори, вона відповіла:

— Це не мій фах.

«На цьому заводі, — подумав я, — дуже багато виробничих таємниць… Мало того, що Бейлі позбавив мене волі і перетворив на свого раба, він, можливо, примушує мене працювати в інтересах англійських капіталістів… А що, коли все це рідке повітря перетвориться в їхніх руках на страшну зброю проти нас? Ні, треба швидше тікати, щоб попередити уряд про небезпеку через найближчу ж раду або ячейку».

Я по кілька разів примушував Ніколу пояснювати мені до найменшої дрібниці будову відвідної труби, бо план давав дуже схематичне уявлення. І Нікола пояснював мені. Труба має не менше як два кілометри. Колись вона, мабуть, виходила на самісінький край обриву з зовнішнього боку кратера, але сміття, яке тут звалювали, поступово робило довшою площадку перед трубою, і тепер вона простяглася на півкілометра. По ній проведені колії для вагонеток, на яких і підвозять сміття до краю безодні. Схил на місці звалища досить крутий. Стіни безодні ще крутіші, але, на думку Ніколи, вилізти з неї все-таки можна. Це єдиний шлях до втечі.

Я ще раз підійшов до плану й уважно оглянув креслення труби. Несподівано я звернув увагу на якісь знаки: там, де на плані труба закінчується, ледве видно було надряпані нігтем чи сірником зображення стріл, спрямованих до краю труби, а над стрілами стояли окличні знаки.

Що вони означали? Хто їх зробив? Можливо, хтось із тих, що жив у цій кімнаті, — такий же ув’язнений, як і я, — попереджав мене не йти цим шляхом, бо там чекала якась небезпека?.. Стрілки могли означати напрям вітру. Але вітер дув з труби, виносячи сміття. Зовнішнє повітря втягувалося тільки центральною трубою кратера. В час прибирання сміття і вночі, коли люди спали, в боковій вивідній трубі вітер взагалі не дув, як сказав мені Нікола. Проте іншого шляху в нас не було, а зволікати, коли я мусив попередити власті про навислу загрозу, ми не мали права.

Не відкладаючи задуманого плану в довгий ящик, ми вирішили з Ніколою вирушити в дорогу найближчої ж ночі, як тільки всі поснуть.

«Чи чергує вночі варта?» думав я. Сховатися від неї буде дуже важко, бо вогні в коридорах не гасили цілу добу, — це я вже знав. Крім того, рисковано було вирушати в дорогу в наших досить легких домашніх костюмах. Починалася осінь, і ночами, незважаючи на потепління клімату, могли бути заморозки. А зима в цих широтах настає дуже швидко. Провіант турбував мене менше. Зброї ми теж не мали, але Нікола міг майстерно зробити лук і стрілу — навіть зв’язати сильця з волосся із своєї голови. Він знав тисячі способів ловити птахів, звірів і риб, і з ним смерть від голоду не загрожувала.

Ми тихо сиділи в своїй кімнаті, прислухаючись до віддалених звуків. Десь глибоко під землею гуділи мотори, а над нами завивав вітер у трубі. Незабаром змовкло і це завивання: вночі лабораторії не працювали…

Північ. Я кивнув Ніколі головою, і ми рушили в дорогу. Нікола йшов попереду. Ми благополучно пройшли весь коридор, нікого не зустрівши, спустилися на п’ятий поверх, піднялися невеличкими сходами і опинилися в маленькій кімнатці — не більшій ніж кабіна ліфта, — двері з якої вели всередину бокової труби. В кабіні дрімав сторож. Я відсахнувся назад, але в цей час Нікола раптом тихо і швидко почав щось говорити якутською мовою. Він пізнав у сторожі якута Івана-старшого. Нікола, мабуть, в чомусь палко переконував Івана, а той заперечливо хитав головою, зітхав і чесав свою ріденьку борідку.

— Не хоче пустити, — пояснив мені Нікола. — Сильно боїться і нам не радить. Смерті боїться.

Обернувшись до Івана, Нікола знову почав переконувати його пропустити нас. Іван, видно, починав вагатися. Потім махнув рукою, відчинив двері, що вели в трубу, і перший переступив поріг.

— Він піде разом з нами пропадати, — пояснив Нікола.

Труба була велика, як залізничний тунель. Коли двері за нами зачинилися, нас оповила цілковита темрява. Хоч як тихо ми йшли, але кроки наші гучно відлунювалися в трубі, викладеній залізними листами. В кінці труба робила невеликий пологий поворот, завернувши за який, я раптом побачив бліде світло місяця… Це світло схвилювало мене як символ свободи. Ще кілька кроків — і ми вийдемо з нашої тюрми! Я вже відчував запах прілого листя і моху.