Читати книжки он-лайн » Наука, Освіта 🧪📚🧑‍🔬 » Таємниця янтарної кімнати, Валентин Григорович Дмитрієв

Читати книгу - "Таємниця янтарної кімнати, Валентин Григорович Дмитрієв"

183
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 64
Перейти на сторінку:
живопису Ернст Шауман. На запитання про те, що йому відомо про долю російських художніх цінностей, вивезених сюди, Шауман відповів:

— У жовтні 1944 року Роде казав мені, що янтарну кімнату вивезено до Саксонії. Весною 1945 року він повторив те саме.

Коло, здавалося, замкнулось.

Але цій історії не судилося так швидко закінчитись.


10

Подружжя Роде відсиджувалося вдома. Доктор пам'ятав слова Гертруди. Тоді він заспокоював її, але сам не був певен, що все обійдеться. У росіян є рахунок до німців, і не малий, він це прекрасно розумів.

Якось на квартирі доктора з'явився радянський солдат. Роде спішно викликали у замок.

«Ось вона, відплата», — подумав він, намагаючись потрапити в такт широким крокам солдата. Той похмуро і відчужено дивився кудись уперед. Здавалося, він навіть не помічає свого супутника. І це ще дужче посилювало побоювання Роде, перетворюючи їх у впевненість.

Доктора привели до його колишнього кабінету. «Іронія долі», — майнуло у голові вченого. Але більше він нічого не встиг подумати. Солдат відчинив перед ним двері, і чоловічий голос у ту ж мить вимовив по-німецькому:

— Доктор Роде? Прошу.

В міру того як професор Барсов повільно, немов зважуючи кожне слово, пояснював Роде, нащо він його запросив, у доктора щось розжималося всередині. Він сів на знайомий стілець, попросивши дозволу закурити. Доктор почав навіть підтакувати Барсову.

— Сподіваюсь, ви нам допоможете, — говорив тим часом професор. — Почати треба з якнайточнішого і докладного опису творів, що були у художніх зібраннях. Ніхто не зможе впоратися з цим так, як ви.


11

Коли у Комітеті в справах культосвітніх закладів підбирали кандидатуру для поїздки у Кенігсберг, думки щодо Віктора Івановича Барсова розійшлися.

— Прекрасний фахівець, блискучий знавець живопису, один з найвидатніших музеєзнавців країни, — твердили одні. — йому, так би мовити, й карти в руки.

— Це правильно. Але не можна забувати і про особисті риси професора. Дуже вже він схожий на горезвісних диваків — учених з багатьох п'єс, — заперечували інші. — Неуважний, погано розбирається в людях, не вміє як слід оцінити, помітити їхні бажання і настрої. А там доведеться працювати у незвичній обстановці…

Суперечку припинив начальник главку:

— Відрядимо Віктора Івановича. Мистецтвознавець він, справді, неабиякий, знання величезні, пам'ять чудова. А щодо лагідності і неуважності… Тут, можливо, піде на користь одна обставина: на час роботи в Кенігсберзі вирішено присвоїти професорові звання полковника. Там, розумієте, військові власті, воєнні порядки поки що. Так буде зручніше. І Віктора Івановича ця обставина, певно, дещо підтягне.

Всім людям властиво помилятися. Начальники главків, на жаль, не становлять винятку. Риси характеру Віктора Івановича, про які говорили члени колегії, не принесли користі і самому Барсову, і всім тим, хто прагнув якнайшвидше розшукати пограбовані гітлерівцями скарби.

До того ж професор був фахівцем дещо однобічним, йому й на думку не спало шукати в Кенігсберзі щось інше, крім картин. Як не дивно, але про вивезення сюди янтарної кімнати він взагалі не знав, і ніхто не додумався розповісти йому про це.

Захоплений своєю справою, не вміючи розпізнавати як слід людей, Віктор Іванович втратив багато можливостей розкрити таємницю янтарної кімнати.

А такі можливості у нього були.

Барсов розумів, що розшуки картин треба організувати не наосліп, а за ретельно розробленим планом. Тому він запросив для участі в роботі групу німців — колишніх співробітників музеїв. Переглядаючи їх списки, професор і натрапив на прізвище доктора Роде.

Віктор Іванович знав це ім'я ще з довоєнного часу: він читав колись деякі праці німецького вченого, присвячені історії живопису. Віктор Іванович щиро зрадів: адже Роде був не простий вчений, а вчений відомий, не просто музеєзнавець, а директор найціннішого художнього зібрання!

Отож, після товариської розмови з Барсовим доктор Альфред Роде і його дружина Анна-Гертруда стали співробітниками радянського професора.

Справді, як на ті суворі для Кенігсберга часи їм жилося зовсім непогано!

Подружжя Роде одержало для роботи окрему кімнату в одному з уцілілих будинків і старанно, з педантичністю взялося до діла.

Користуючись списками, які збереглися, а то й просто з пам'яті, вони дрібним, схожим на друкований курсив почерком, однаковим у обох (недарма кажуть, що після тривалого спільного життя чоловік і жінка стають схожими одне на одного до дрібниць), заповнювали формулярні картки на твори, які були раніше у музеї.

Маленький, сутулий, з ретельно прилизаним волоссям на гулястому черепі і червоними від безперервного напруження очима, Роде, мерзлякувато щулячись, хоча надворі був уже червень, дбайливо перегортав пухлі списки та описи і передавав їх Гертруді — теж невисокій, але огрядній, завдяки чому вона здавалася далеко соліднішою від свого чоловіка.

Надвечір вони запалювали світло і продовжували свою одноманітну роботу, поки не надходила «комендантська година», тобто час вирушати додому, на Беекштрасе. Старі підігрівали заздалегідь приготовлену вечерю і мирно спали до ранку, а потім знову поверталися до звичного заняття.

Радянським людям, які знали в той час доктора Альфреда Роде, здавалося, що в його поглядах і настроях, у поведінці і розмовах відбувається хоч і не різкий, але помітний злам.

Спочатку Роде здригався і недовірливо дивився на співбесідника, тільки-но почувши слово «доктор». Підкреслено іменував Барсова «гер оберст» у відповідь на лагідне «шановний колего». Тримався осторонь солдатів, які розбирали на подвір'ї завали.

Але поступово крига недовір'я рушила. Почала вона танути уже в перші дні співробітництва подружжя Роде з професором Барсовим, коли помічник Віктора Івановича, молодий капітан з дуже дивним, на думку доктора, прізвищем, насилу підбираючи німецькі слова, повідомив: завтра пан доктор може одержати продовольчий пайок — такий самісінький продовольчий пайок, який видають тут радянським громадянам. І ще — грошову допомогу. Поки що одноразову. Згодом буде заробітна плата.

Потім зовсім юний солдат приніс у будинок, де працювали Барсов та Роде, акуратний згорток і, потупцявшись на місці, невпевнено подав його докторові. Той — так само невпевнено

1 ... 12 13 14 ... 64
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця янтарної кімнати, Валентин Григорович Дмитрієв», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниця янтарної кімнати, Валентин Григорович Дмитрієв"