Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

моє — Шубіна. Про твого батька тато часто розповідав… Він вусатий такий, сердитий. Завжди із слюсарями сварився.

Але Миколка не хотів говорити про батька. Він запитав:

— Тебе за що забрали?

— Хотіли відправити в Німеччину, а я заховалася.

— А тобі скільки років?

— Чотирнадцять… Але в комендатурі сказали, що я брешу і що мені шістнадцять…

— А мені вже п'ятнадцять, — збрехав Миколка; йому не хотілося бути молодшим за цю дівчинку.

— Тебе за що? — поцікавилась вона.

Миколка насупився.

— В мене матір убили, — сказав він, — а я від дядьки Микити втік. отім він мене спіймав — і сюди.

— Це який дядько Микита? Той, що у бургомістра служить?..

— Той самий, — підтвердив Миколка. — Хотів під замком держати, а я втік… І знову втечу.

Майя зітхнула.

— Звідси не втечеш!  І вона очима показала на чорні підковані черевики, що топталися у світлому квадраті віконця.

— А я втечу! — уперто твердив Миколка.

Чоловік, що лежав у кутку, стягнув з голови шинель і підвівся, спершись на лікоть.

— Щось наче голос знайомий, — сказав він, і Миколка одразу впізнав у ньому того самого полоненого, якого намагався врятувати у дворі дядька Микити. — А, і ти тут? От не сподівався! Як же тебе схопили?

— Схопили от, — похмуро відповів Миколка.

Чоловік похитав головою.

— Не сподівався я тебе тут побачити… — Він сповз на край нар і простягнув Миколці руку. — Ну, малий, давай познайомимося. Зви мене Михайлом… Чи не за мене, часом, тебе сюди посадили?..

— Ні, — сказав Миколка. — Мене дядько зрадив.

— А що вони з тобою хочуть зробити?

— Не знаю.

Михайло посміхнувся:

— Не журись! Головне — держатися. А там видно буде…

Хтось із старих зітхнув:

— Колись у цей підвал я купцю Дорофєєву борошно привозив. От не знав, що чекатиму тут своєї останньої години!..

Розділ сьомий
СКЛАДНИЙ ВУЗОЛ

Бургомістр Блінов з'явився незабаром після окупації міста гітлерівцями. Ким він був до того, коли комендант міста Курт Мейєр ввів його у міську управу, для всіх залишалося таємницею. Сам Блінов говорив, що він багато років учителював у Білгороді, але одного разу, коли його запитали, як називається центральна вулиця цього міста, він у відповідь промимрив щось невиразне.

З перших же днів бургомістр дав зрозуміти населенню, що він не прихильник суворих репресій. Облав на базарі і в місті стало значно менше. Щедріше почали видавати перепустки для переїзду в інші міста. А коли почався набір молоді для відправки в Німеччину, він дав медикам розпорядження: по змозі звільняти всіх, у кого слабке здоров'я.

Незабаром по всьому місту пішла чутка, що бургомістр зв'язаний з підпіллям. Але після того, як на базарній площі повісили трьох партизанів, а потім і Катерину Охотникову, ці чутки розвіялися.

І все ж населення міста відчувало різницю між Бліновим і комендантом Куртом Мейєром. Курт Мейєр не приховував своєї жорстокості, а Блінов обережно, але постійно підкреслював, що він у найважчих умовах продовжує захищати інтереси жителів. Саме тому він не любив бути присутнім при стратах. Коли ж Курт Мейєр змушував його приходити, то кожен по засмученому обличчю бургомістра міг бачити, яких душевних мук завдавало йому це страшне видовисько.

Блінову було років сорок п'ять, його широке, старанно поголене обличчя постійно зберігало вираз коректний і привітний. Особливо коли він, розправивши плечі, йшов по вулиці (а він любив ходити без охорони), знімаючи капелюха і розкланюючись з тими, хто хоч раз побував у нього на прийомі.

Говорили про нього, що він великий цінитель мистецтва. Сталося так, що, залишаючи місто, Радянська влада не встигла евакуювати картинну галерею місцевого музею. Всі картини були акуратно упаковані, але людина, якій довірили цю справу, забарилася, згаяла час, і коли нарешті під'їхали машини, вантажити було пізно — гітлерівські танки вже вийшли до Сейму.

Деякий час ящики з цінностями лежали у підвалі міського музею, але, коли владу в місті прийняв Блінов, він розшукав одного із давніх працівників музею, Григорія Хомича Трапезникова, який понад сорок років свого життя віддав улюбленій справі. Блінов наказав йому повернутися в музей і розмістити експонати по колишніх місцях.

Скоро музей відкрився знову. Картини висіли в тому ж порядку, що й до війни. Блінов приходив сюди і з виглядом знавця милувався полотнами художників. Одного разу він прислав у музей комісію, яка склала докладний опис картин і оцінила кожну з них у німецьких марках.

Через кілька днів після цього до музею прибув комендант міста Курт Мейєр.

Високий, кремезний, в мундирі полковника СС, він швидко пройшов по анфіладі кімнат у супроводі ад'ютанта і помічника бургомістра Микити Борзова. На його м'ясистому обличчі з крутим лобом і масивним підборіддям не з'явилося ніякого інтересу до того, що він бачив.

Ад'ютант ледве встигав за ним. І вже зовсім позаду, стараючись не відставати, дріботів щуплий Микита Борзов.

Оббігши всі кімнати і знову повернувшись до центрального виходу вже з іншого боку, Курт Мейєр раптом круто зупинився, дістав хусточку і довго витирав нею спітнілу шию.

— Недобре… Дуже недобре! — сказав він, хитаючи головою. — Де портрет Адольф Гітлер?.. Я вас питайт!..

Борзов розгублено розвів руками:

— Наш недогляд, пане Мейєр! Буде зроблено.

— Гут!.. — сказав Мейєр і, не попрощавшись з Григорієм Хомичем, пішов до виходу.

Коли ця трійця сіла в машину і поїхала, Григорій Хомич подзвонив по телефону Блінову, щоб повідомити про несподіваний візит.

Той вислухав і сухо подякував.

Ні, зрозуміти, що думає і чого хоче Блінов, було неможливо! Він провадив свою гру, нікому не звіряючись. Навіть Курт