Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

і знову розпогодилося після грози, товаришу поручик! — сказав той. — Але до чого ж тут чудова природа, га? Погляньте лишень на оті високі гори, ух ти! А котра зараз година?

— Чверть на сьому, — промимрив Войта.

— Гм, значить до вечері маємо ще годину, — констатував Міхалек. — Ця панійка тут непогано готує. А що ви скажете, товаришу поручик? Оце я розумію куховарка… і взагалі, нічого собі жіночка, — він багатозначно прицмокнув, — усе на своєму місці, правда? Хе-хе-хе!

Войта задивився поверх чагарів на волейбольний майданчик, де юрмилися відпускники.

— Нічого собі жіночка… — повторив Марек механічно. — А чого б вам не спробувати щастя?

Старшина соромливо засміявся.

— Та що це вам спало на думку, товаришу поручик!.. Це я просто так. Адже те, що на язиці, не гріх. Я ж маю вдома троє дітей, ну і, зрозуміло, стару, тобто дружину. Вона теж іще, нівроку, квітуча жінка, Емілька… — Хвилину старшина порпався у нагрудній кишені, потім витяг звідти поторсане фото.

Войта змушений був глянути і висловити своє захоплення.

— Отож я й кажу, квітуча ще жіночка, нівроку, — повторив Міхалек і додав засмучено — Вона, правда, трошки худа…

Войта пильно подивився на багрове обличчя Міхалека і раптом з інтересом нахилився до нього.

— У вас, товаришу старшина, напевно, багатющий досвід… Уявіть собі, ні сіло ні впало, людина застрелила людину! Свідомо, умисно. Скажіть, що могло її змусити до цього? — Міхалек заморгав, і несподівано обличчя його набрало суворого, похмурого вигляду. Він не поспішаючи висякався і поволі ретельно склав хустку.

— Трапляється й таке, товаришу поручик, — кивнув він головою. — От саме торік був у нас такий випадок.

— І дуже складні бувають випадки?

Старшина вигнув брови.

— Складні? — повторив здивовано. — Та яке там! Складний випадок — це, скажімо, коли приходить до вас громадянин і каже, що десь на площі в нього поцупили гаманець. Ото вже складний випадок: знайдіть його, коли у вашому районі не «прописана» жодна знайома фірма. Тут уже лишається тільки чекати, доки не викриють якогось карманника і той не зізнається, що гаманець, який ви шукаєте, теж украв він. А вбивство? Боже мій, це найпростіша річ: треба знайти жінку, з якою небіжчик щось мав, потім того, що коло неї крутився, і півсправи у вас зроблено. Так, так, товаришу поручик, жінка і гроші — це дев'яносто дев'ять процентів усіх убивств.

— А той один процент? — запитав Войта, усміхаючись.

Старшина знизав плечима.

— Той один процент — ну, це якісь темні справи, — вирішив Міхалек філософічно. — Чекайте, я згадав ще Вранську, яку хтось заколов в ресторанчику «У Шмелхаузів» на Мелантріховій вулиці і в чемодані одвіз на вокзал. То було страшне вбивство, та, бачите, і цього разу сталося воно лише тому, що тітка крутила з багатьма чоловіками. Один з них і порішив її, але через те, що їх було багато, винного так і не знайшли. Аби в неї їх було хоч три-чотири, тоді цей пройда і двох тижнів не погуляв би…

Войта замислено креслив щось на папері. Міхалек торкнувся його руки:

— Там он вам вимахує якийсь хлопець, товаришу поручик!.. То, кажете, зараз чверть на сьому? Гм, що ж це воно буде сьогодні на вечерю?..

На вулиці, за дротяною огорожею, стояв білявий бригадник Їрка. Войта махнув йому, щоб той почекав, і швидко пішов назустріч, але наштовхнувся на тітку Вожену, яка, широко розставивши лікті, висунулася з кухонного вікна.

— Пане капітан, знайшла вас Янічка? — спитала вона медовим голосом. — Я їй негайно сказала, що ви її шукали…

— Так, звичайно, звичайно, усе вже владнали, — вклонився Войта. — А що, тітко Вожено, сьогодні на вечерю? Міхалек, ви його знаєте, вже допитується.

— Ох, цей Міхалек, пане капітан, — махнула куховарка рукою, — його легше було б одягати, ніж годувати! Мабуть, має клопіт з ним його жінка… Але що ж я хотіла сказати, ага: у вас в Празі гарна квартира? Велика?

— Кімната, одна кімната…

— Гм. А у Янічки однокімнатна квартира у Вршовицях. Дуже гарна і з ванною. Бідолашна дівчина, ось уже і скінчилося для неї літо. Але ви, мабуть, теж незабаром повертатиметесь до Праги, правда ж?

— Так, десь за кілька тижнів, — кивнув головою Войта, потроху відсовуючись од вікна.

На щастя, тітка Вожена змушена була кинутись до плити. А Войта тим часом вибрався на вулицю.

— Таки вирвався, товаришу поручик, — усміхнувся Їрка, — але ненадовго. На завтра треба готувати збори: двоє з бригади збираються їхати додому.

Войта свиснув.

— А директора запросили?

Бригадник подивився на Марека.

— Запрошували, але йому ніколи.

Чоловіки не поспішаючи йшли дорогою до села. Войта замислився.

— Так, так. Знаєш що, Їрко! Запросіть мене на ваші збори, якщо, звичайно, це можливо. А раптом і я розповім таке, що зацікавить хлопців і допоможе їм…

— З радістю, товаришу поручик, — вигукнув хлопець. — Ми будемо дуже раді! А що ви нам розповісте?

— Ну, щось таке, про що я часто згадую, — промовив Войта задумано і сів на узбіччі. — Скажімо, як у сорок п'ятому році ми закладали Спілку у нас на Жижкові. Боже мій, Еман, Гонза, Пепік, де вони тепер? Це були справжні друзі, усі з одної вулиці. З дитинства завжди разом. Ганяли по Жидовських печах, грали в розбійників, в іспанську війну. Потім, уже школярами, щосуботи їздили на Сазаву. Разом шукали… шукали правду життя, його сенс. У таборі при світлі вогнищ читали «Як гартувалася сталь» і «Анну-пролетарку». Запрошували до свого табору диких туристів, пропонуючи їм пожити серед нас. Іноді траплялися зворушливі моменти, Їрко! Одного разу найславетніший розбійник нижньої Сазави, Рябий Беррі, а насправді Венца Крупічка з Нуслів, кинув у вогонь книжку Островського. Ми її вихопили, але аркуші все-таки наполовину обгоріли. Вона і тепер у мене вдома… схована. А скільки разів на нас нападали розбійники і ми змушені були боронитися голими руками. Потім прийшла свобода… Травень…