Читати книгу - "Морське вовченя, Майн Рід"

Камені були слизькі, і це дуже уповільнювало роботу. Одні з них виявлялись надто важкими для мене, інші так міцно вгрузли в пісок, що я не міг їх витягти.

Незважаючи на ці перешкоди, я працював без упину, знаючи, що зможу побудувати такий керн, який мені потрібний. Аби тільки вистачило часу! Я дуже боявся, що не встигну.

Приплив починався. Повільно й неухильно вода затопляла риф, і я це бачив!

Я часто падав на гостре каміння, до крові обдираючи коліна. Але не зважав на біль і втому. Мені загрожувала більша небезпека — втратити життя. І мене не треба було підганяти якнайшвидше зробити насип навколо стовпа.

Перше, ніж приплив затопив риф, мені вдалось навалити полику купу каміння. Та я знав, що цього недосить. Треба було підняти керн ще на два фути, щоб він зрівнявся з позначкою на стовпі. І я продовжував уперто працювати, не зупиняючись навіть для того, щоб перевести дух. Робота ставала дедалі важчою. Я вже позносив усе каміння, що лежало поблизу стовпа, і мусив ходити за новим чимраз далі. Кілька разів я впав, руки й ноги вкрилися великими саднами й глибокими подряпинами, і це ще більше заважало працювати. Камені доводилось вкочувати на висоту мого росту, а це було дуже важко, і кожний камінь забирав кілька хвилин. Іноді великі камені скочувалися вниз, загрожуючи розтрощити мені ноги.

Нарешті, попрацювавши години дві або навіть більше і зовсім знесилівши, я був змушений припинити роботу. І не тому, що закінчив керн. Зовсім ні. Роботу перервав приплив! Підкравшись до каміння, він одразу кинувся на нього. Так не буває на березі, де приплив наступає поступово, хвиля за хвилею. Тут, на рифі, вода піднялась врівні з ним і ніби проковтнула його.

Я не переставав носити каміння доти, поки не затопило найбільших брил. Пересуваючись по коліна в воді, я нахилявся, іноді навіть занурювався у воду мало не з головою, діставав каміння й носив його до стовпа. Я працював, а піна била мені в обличчя, і хвилі часом накривали мене, загрожуючи втопити. Та я працював далі, поки глибина й хвилі не стали такими, що я не міг уже триматись на ногах. Ледве просуваючись у глибокій воді, я приніс до стовпа останній камінь, поклав його на вищій точці свого укріплення і міцно обняв правою рукою сигнальний стовп. Я стояв і з завмиранням серця дивився, як прибуває море.

Розділ XI
ПРИПЛИВ

Не скажу, що я цілком спокійно чекав припливу. Зовсім навпаки — я тремтів від страху, боячись, що моя споруда не витримає його. Якби в мене було більше часу, я зробив би керн вищим, міцнішим і почував би себе спокійніше. Я не сумнівався, що сигнальний стовп витримає натиск хвиль, бо за багато років він пережив чимало бур. У мене було побоювання тільки за керн, за його висоту й міцність. До позначки на стовпі він не доставав на цілий фут. Отже, я мав стояти на фут у воді, та в такому скрутному становищі не це турбувало мене і викликало в уяві жахливі картини. Мені ставало страшно зовсім від іншої думки: чи можна вірити позначці на стовпі? Я знав, що біла риса показує найвищий рівень припливу, коли море спокійне, зовсім спокійне. Але зараз море не було спокійним. Досить свіжий вітер розганяв хвилі заввишки не менше фута, можливо, навіть двох. Якщо так, то моє тіло на дві третини або на три чверті опиниться у воді, не кажучи про пінясті гребені, що обдаватимуть мене з головою.

Та це ще півбіди. А що коли вітер посилиться або почнеться буря? Ні, навіть не буря, а невеличкий шторм. Тоді керн мені не допоможе. Адже я часто бачив, що піл час бур біла піна аж кипить на місці рифу і злітає високо над вершечком стовпа.

«Якщо почнеться буря, я згину!» Така думка раз у раз непокоїла мене.

Правда, деякі обставини дозволяли мені сподіватись на краще. Був чудовий місяць травень, ранок видався гарний. В інші місяці шторми бувають частіше, але трапляються вони й у травні. На суходолі може стояти гарна погода, а на морі в цей час лютують бурі і гинуть кораблі. Хай навіть і не ураган — звичайні хвилі все одно потоплять мене біля стовпа або змиють з насипу.

Турбувало мене й інше — каміння в керні лежало нещільно. Я й не намагався зробити його по-справжньому: я не мав часу, а просто навалював камені один на один, як прийдеться. Коли ж я став на них, то відразу відчув, що це дуже неміцна підпора. А що, як вони не витримають натиску припливної течії або ударів хвиль? Якщо такс станеться, якщо керн розвалиться, всі мої зусилля пропадуть марно, і я загину!

Не дивно, що моя тривога дедалі посилювалася і я, думаючи про таку жахливу можливість, не переставав пильно оглядати поверхню моря — тільки для того, щоб ще більше занепасти духом.

Довгий час я стояв майже нерухомо, міцно обнімаючи стовп і притиснувшись до нього, як до найдорожчого друга. І справді, тоді це був мій єдиний друг: коли б не він, я не зробив би керна. Навіть якби в цьому мені й пощастило, то однаково без стовпа каміння відразу б розмило, і я не зміг би стояти на ньому.

Я застиг біля стовпа і майже не ворушився. Боявся навіть переступити з ноги на ногу, щоб каміння не розкотилось на всі боки. Адже я чудово усвідомлював, що зібрати його і скласти на купу вдруге буде неможливо: час для цього минув. Глибина води навколо стовпа вже перевищила мій зріст, і тепер я міг би тільки плавати.

Весь час я оглядав море, не повертаючи тулуба, а лише крутячи головою. Я дивився поперед себе, назад, по боках і не менше як п'ятдесят разів переконався, що море пустинне. Іноді я відривав погляд від морського простору і стежив за тим, як піднімається приплив і як до рифу мчать і розбиваються об нього великі