Читати книгу - "Аліса в Задзеркальній країні, Льюїс Керрол"

шитва і весь час опинялася над тою полицею, на яку дивилася Аліса.- Особливо он та річ… Але я вже знаю,- додала вона, бо в неї раптом майнула здогадка.- Я буду переслідувати її поглядом до самої верхньої полиці. Не пройде ж вона крізь стелю!

Але з цього нічого не вийшло, бо «річ» спокійнісінько пройшла крізь стелю, наче так і повинно бути.

- Ти дівчинка чи дзига? - запитала Вівця, беручи нову пару спиць.- У мене голова обертом іде, так ти крутишся.- Вона в’язала вже на чотирнадцяти парах спиць одночасно, і мимоволі Аліса здивовано задивилася на неї.



 

«Як це воно в неї так виходить? - думала розгублена дівчинка.- Щохвилини у неї з’являються все нові й нові спиці, наче у дикобраза».

- Ти вмієш гребти? - запитала Вівця, простягаючи їй дві в’язальних спиці.

- Так… трошки… але не на землі… і не в’язальними спицями… - почала говорити Аліса. Раптом спиці у неї в руках перетворилися на весла, і Аліса побачила, що вони сидять у маленькому човні і пливуть між якимись берегами. Нічого не залишилося, як налягти на весла.



 

- Пір’я! - закричала Вівця, беручи нову пару спиць.

Це зауваження, здавалося, не потребувало відповіді, тому Аліса мовчки продовжувала гребти.

Вона подумала, що вода тут якась дивна, бо весла щоразу застрявали в ній і їх ледве вдавалося витягти.

- Пір’я! Пір’я! - знову закричала Вівця і взяла нові спиці.- Ти зараз ляща впіймаєш.

«О милий лящик! - подумала Аліса.- Я хочу спіймати його».

- Хіба ти не чула, що я кажу: «Пір’я!» - сердито гримнула Вівця і вхопила цілу жменю спиць.

- Я чула, без сумніву,- сказала Аліса,- ви повторили це багато разів… і досить голосно. Скажіть, будь ласка, де знаходяться лящі?

- В воді, де ж їм бути! - відповіла Вівця, встромляючи кілька спиць собі у волосся, бо руки в неї вже були повні.- Пір’я, кажу тобі!

- Чому це ви кажете все «пір’я» та «пір’я»? - нарешті запитала невдоволено Аліса.- Я не птах!

- Ні, птах,- заперечила Вівця.- Ти гусеня.

Це трохи образило Алісу, і деякий час вони мовчали, а човен повільно плив вперед. Іноді він пропливав серед водоростей (і тоді весла ще дужче застрявали в воді), іноді під деревами, але незмінно над їхніми головами нависали високі береги.

- Ой, прошу вас! Он там пахучий очерет!..- раптом захоплено вигукнула Аліса.- Скільки його там! І який гарний!

- Тобі нема чого просити мене,- сказала Вівця, не підводячи голови від в’язання.- Не я його там саджала і не мені зривати його.

- Так, але я хочу сказати… Прошу вас, можна затриматися і нарвати трохи? - благала Аліса.- Може б ми зупинили на хвилинку човна?

- Як я можу зупинити його? - зауважила Вівця.- Якщо ти не будеш гребти, він сам зупиниться.

Отже, човен тихесенько поплив за водою, доки не опинився серед очерету. Аліса старанно закотила рукавчата і по лікті опустила рученята в воду, щоб зірвати довші стеблини. На час вона забула про Вівцю і про в’язання і так перехилилася через край човна, що кінчики її розпатланого волосся вмочилися в воду. З блискучими жадібними очима вона рвала копиці чудового пахучого очерету.

- Аби тільки човен не перекинувся! - говорила вона собі.- Ой, яка чудова квітка! Але я не дістану до неї.

Її навіть трошки сердило (ніби навмисне,- думала вона) те, що хоч вона і встигала, пропливаючи в човні, нарвати багато чудових квіток, найкращих ніяк не вдавалося дістати.

- Найкращі квітки чомусь весь час не дістати,- нарешті поскаржилася вона, зітхаючи над тим, що впертий очерет росте так далеко. Після цього вона повернулася на своє місце. Щоки в неї палали, з волосся й рук капала вода. Вона почала складати свої тільки що придбані скарби. В ту мить для неї не мало значення те, що очерет починав в’янути і втрачати запах і красу, ледве вона зривала його. Навіть справжній пахучий очерет, ви знаєте, живе дуже недовго. А цей очерет зі сну, що копицями лежав біля її ніг, розтавав, як сніг. Та цього Аліса, мабуть, і не помічала, так багато цікавих речей навкруги привертало її увагу.

Вони пропливли невелику відстань, як раптом одно весло застряло у воді й ніяк не хотіло витягатися з неї (так Аліса говорила про це опісля). Краєм весло зачепило її за підборіддя і, хоч бідна Аліса і скрикнула кілька разів: «Ой, ой, ой!», збило її з сидіння і повалило на копицю очерету.

Але вона анітрошки не забилася і швидко підвелася. Вівця ні на мить не припиняла в’язати, ніби нічого не трапилося.

- Ти зловила гарного ляща! - зауважила вона, коли Аліса сіла на своє місце. Дівчинка з полегшенням переконалася, що знаходиться в човні.

- Справді? Я не бачила його,- сказала Аліса, крадькома зиркаючи через край човна в темну воду.- Шкода, що він утік… Мені так хочеться взяти з собою додому маленького лящика! - Але Вівця лише зневажливо засміялася і продовжувала в’язати.

- А тут багато лящів? - поцікавилася Аліса.

- І лящів, і чого завгодно,- відповіла Вівця.- Вибір багатий, тільки вибирай. Ну так то що ти хочеш купити?

- Купити! - луною повторила Аліса, напівздивовано і напівзлякано, бо весла миттю кудись зникли, і вона знову опинилася в темній крамничці.

- Мені б хотілося купити яєчко, коли ваша ласка,- несміливо сказала вона.- Скільки коштує?

- П’ять пенсів і один фартинг за одне, два пенси за два,- відповіла Вівця.

- Виходить, два коштує дешевше, ніж одне? - запитала здивована Аліса, дістаючи гаманця.

- Якщо ти купуєш два яєчка, ти повинна з’їсти їх,- сказала Вівця.

- Тоді дайте мені одне, будь ласка,- попрохала Аліса, кладучи гроші на прилавок. Про себе вона подумала: - Може, вони, знаєте, не свіжі.

Вівця взяла гроші і сховала їх в шухляду. Потім сказала:

- Я ніколи не подаю покупцям куплене. Це не годиться. Візьми сама.

Сказавши це, вона пішла в інший куток крамниці і поклала яйце на полицю.