Читати книгу - "Новели, Черемшина Марко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Ссав би-с кров, та би-с ссав! - крикнула вона насамперед так само, як кричить на бичка ласійка, як сей без її призволу добереться до маминих дійок. Слідом за тим прискочила до Юри, що клячів і ссав без пам’яті, вхопила за волосся та й перевернула горілиць назад.
- То ти, котюго? Та ти онь мені молоко меш красти? Злодюго! Ти до корови вже берешси, рабувати мене хочеш, рабувати, рабувати? - зойкала вона на все горло та й гупала Юру, куди виділа: по тварі, по ногах, по череві. Відтак узяла за кучму, піднесла у повітря та й гевкнула ним назад до землі. Корова тим часом уступилася із давнього місця, підійшла до полишеної в’язки паші та й спокійно собі заїдала. Фенчучці се додало ще більше злості. Вона взяла вдруге Юру за чупер та й знов піднесла. Юра тепер начеб зі сну пробудився. Досі він не тямив, що з ним діється, Фенчучка його гупала, а він ні відізвався, ні ворухнувся. Тепер пізнав він заслинену твар Фенчучки, пізнав і став плакати й випрошуватися так само, як би відпрошувався, коли б його хто наторопом без причини став обкладати штовханцями.
- Нічого не буду, вуйночко, не буду, золота вуйночко, любко-вуйночко, не бу-у-у-ду!
Фенчучка не слухала його; вона лишила й корову, й дійницю і вела за чупер Юру ’д хаті та все кляла:
- Повішенику дідьчий, ти мене рабуєш, рабуєш, мой, злодюго, рабуєш!
Старий Фенчук зачув з хати жінчин крик, вибіг ід воротам і гукнув:
- Мой, Насте, мо’, а шо там таке?
- Таже, аді, ми в хаті, а цес злодюга нас на пні обкрадає! - відповіла верескливо Фенчучка.
- Ей, де ж би? Та де-с го найшла?
- Таже, аді, приссавси до корови, єк кліщ, та й гет виссав молоко.
На се жіноче пояснення плюнув Фенчук у долоні, відтворив скоро лісу, побіг, як хлопець, напротив жінки, хапнув за руку Юру та й по лиці: повх, то відси, то відти. І Юра по хвилинці голосніше заголосив і покірніше став випрошуватися:
- Любчику, вуєчку, не буду, ніколи не буду, поки жити буду!..
- Мо-о-о-ой! Я злодія умію вчити! - грозив старий, ведучи його за вухо навперед хати.
А Фенчучка не перестала зойкувати:
- Гей, люди добрі, люди добрі, серед білої днини краде, з-перед очей краде!
То так голосно вона кричала, що всі сусіди стали збігатися, як на який дивогляд.
Фенчук ще раз потряс Юрою, заскреготав зубами і ще раз погрозив:
- Мой! Я тебе раз навчу! Насте! а йди-ко принеси ножиці з хати.
Настя ще розповідала уривками сусідам, як вона ймила «злодія», а відтак аж пішла по ножиці і все кляла, зойкувала.
- Обстричи злодія, обстричи! - кричали сусіди, що догадалися, нащо Фенчук сказав жінці винести ножиці.
Орі поллялись сльози цюрком; він запищав не своїми голосами. Він знав, що головних злодіїв стрижуть у селі, знав, що то великий сором, і тому не стямився від плачу.
Але Фенчучка винесла ножиці і подала старому. Сусіди вмить ухопили його за руки і ціпко тримали, а Фенчук стриг Юрову гичку при самім тілі, ще коротше, як стрижеться вівці навесні.
То такий зойк звівся, як його стригли, гейби в горшку пражилося. Ті, що його тримають, кленуть усіма клятьбами, якими звичайно кленеться злодія; Настя ще голосніше клене, Юра лише час до часу йойкає захрипливим, сплаканим голосом. А ті, що не мали іншої роботи, ходять по вулиці і повістують на допити з верхів бадікам цілу подію. Вони кладуть коло рота обі долоні і кричать:
- Злодія ймили-сми!
- Юру Приймакового!
- Ага, того вишкіреного!
ЛІК
- Привіз-сми, проше пана дохторя, Митра Пасемкового, бо хоче від нас утікати.
- Я не знаю жадного Митра, що він за один?
- Таже тот Митро, шо у вашого тестя при трачці робит, то шос му сталоси, шо аді на пни в’єне.
- Але що він за один, чи має чим заплатити?
- Ну, таке кажу вам, шо у вашого тестя, у Майорка, аді, робит, то не біривливий.
- Я не знаю його, де квіток від пана?
- Квіток? Казав тесть, шо навідаєси до вас у єрмарок та й вам скаже. То, віді, йде до рахунку, там буде у книжках стоєти, та й, аді, мене знаєте, я Прокіп Сенчук. Тесть має п’єтку їму виплатити, а поки ви не посмотрите, то не хоче. Я сам один фіст маю та й привіз-сми без грейціря. Казав тесть, шо поповнит, або я знаю?
Лікар поклав палець на чоло, як би щось пригадував собі, вийняв книжечку й хутко написав щось до неї і, пилуючися в хату, сказав віднехотя завести хорого до покою.
- Єк увести, то введу. Христінин ше й сам затерлигає.
Прокіп узяв одною рукою за дишель, а другою з узду і, накликуючи «ци», запровадив фіру під сам паркан у закуток докторського подвір’я, щоби прохожим не заваджати. Відтак роззубелав шкапу, затикав батіг коло передньої люшні, витягнув пласток рудої багни з «сідзеня», підстелив веріточку і поклав перед шкапою, що хрипливо зарзала і дякувала господареві за їдло.
- Ану, кумочку Ми’, будемо помалічко вставати,- приговорював він, вертаючися до воза.
Межи драбинами піднеслося із в’ язки брудної мерви сухе, воскове лице сивавого зробленого гуцула, що досі лежав горілиць, прикритий веріткою аж по шию, і мутними, глибокими очима дивився навперед себе. Мовчки підвівся сам і, ймившися руками за підложену кумову шию, зсунувся на землю так, гей полінце сухого дерева. Кум узяв його попід пахи і помаленьки запровадив до докторського покою та й пригадував йому, аби пана поцілував у руку і аби говорив укладно. Лікар увійшов і свапно став обзирати хорого.
- Скільки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Новели, Черемшина Марко», після закриття браузера.