Читати книгу - "Мій ізмарагд, Франко І. Я."

class="p1" style="">Так богиня в опівніч явилась йому.

 

Прихилилась і мовить: «Мій вірний слуго,

Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?»

 

Аскет мовить:

«Хоч яке се життя і трудне, і сумне,

Дай, щоб старість і смерть оминули мене».

 

Богиня мовить:

«Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх,

На ж тобі сей малий золотистий горіх.

 

Одну нічку не спи, один день промовчи

І, очистивши ум, сей горіх розтовчи.

 

Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно,

Дасть тобі молодим вічно жити воно».

 

 

2

 

 

Цілий день промовчав, і не спав усю ніч,

І готовивсь аскет на великую річ.

 

Ось огонь розпалив із пахучих полін,

І кадило в огонь щедро кидає він,

 

І закони господні проходить умом,

Щоб очистити ум, не схибити притьмом.

 

Та ось сумніви в серці повстали страшні:

«Вічно жить - молодим - ну, пощо се мені?

 

Чи вертати у світ, де панує борба?

Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!

 

О богине, прости! Я згрішив, бачу сам!

Та безцінний твій дар комусь іншому дам.

 

У нас цар молодий, богорівний наш цар!

Богорівним зовсім його зробить твій дар.

 

Міліонам він сонце, життя є нове,

Для добра міліонів хай вічно живе».

 

 

3

 

 

Олександер Великий весь світ звоював,

Та дівчини рабом себе він почував.

 

Персіянки Роксани предивна краса

В його серці горить, мов пожар, не згаса.

 

У обіймах його та красуня горда

Наче тає, на груди його припада;

 

Та хвилина мине, і він чує, що ось

В її серці вороже ворушиться щось,

 

І в очах, ще вогких від любві і жаги,

Дикі іскри горять, наче злі вороги.

 

З її уст вилітають бажання страшні -

Се бажання пожарів, убійства, різні.

 

Їй опертись король не здоліє й на мить:

Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить!

 

Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?..

День у день із небес його кидає в ад.

 

 

4

 

 

Олександер Великий богині моливсь:

«Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь!

 

Або дай, щоб скінчилася мука моя,

Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія?

 

Чом міняється так, кілько є в дні годин?

І чи в серці її я паную один?»

 

В тій хвилині аскет перед ним опинивсь

І покірно царю до землі поклонивсь.

 

«Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги

Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги.

 

Не згордуй! Сей малий золотистий горіх -

Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх».

 

І він все розповів, відки має сей плід,

Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

 

«Міліонам ти сонце, добродій єси,-

Будеш жить вічно юний, як плід сей з’їси».

 

 

5

 

 

«Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар!»

І великим, безсмертним почув себе цар.

 

«Вічно жить! Молодим! А вона? А вона?

Постаріє, зів’яне, мов квітка марна!

 

Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай?

З нею жить! Або радше ти сам умирай!»

 

Вже й не думає цар, до Роксани біжить:

«Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!»

 

І сказав їй усе, відки має сей плід,

Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

 

«Коли любиш мене, моє сонце ясне,

Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.

 

А не любиш… - урвав.- Кого хочеш люби!

Ось тобі сей горіх! Що захочеш - роби!»

 

Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров,-

Олександер не ждав її слова - пішов.

 

 

6

 

 

Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти?

Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?

 

Не про те! Інший жар в її серці горить!

Інший бог там живе! Інший цар там царить.

 

Він мета її мрій, осолода очей,

Над усіх милий їй генерал Птолемей.

 

Хоч не любить її і холодний, як лід,

Вона рада свій вік дать за сам його вид.

 

«Вічно жить молодій, а без нього? О ні!

Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені!

 

Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть!

А як ні, то мені краще в світі не буть».

 

Птолемея знайшла, і дала йому плід,

І сказала, який в нім лежить заповіт.

 

А як ніч надійшла, вона тихо пішла,

Олександру в вино трути-зілля влила.

 

 

7

 

 

Занедужав король, важко стогне, кричить,

А Роксана при нім не ридає, мовчить.

 

Головами хитають старі лікарі,

І тривога, як ніч, залягла у дворі.

 

По всім краю йде вість, наче змора та сон,

І сумує весь край, і рида Вавілон.

 

Ось у строях, білилах, рум’янах ціла,

В Олександрів покій куртизана ввійшла.

 

«Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх!

Ось від мене тобі чудодійний горіх!

 

Се богині є дар. Як з’їси те зерно,

Вічно жить тобі дасть вічно юним воно».

 

Спалахнув Олександер: «Нещасна, дрижи!

Від кого маєш плід сей? По правді скажи!»

 

Та дівча не дрижить,