Читати книгу - "Лонгфелло. Пісня про Гайавату, Олександр Олесь"

- безкорисні.

 

І про се мій Гайавата

Став частіш думки гадати,

То зітхати, то журитись,

То тривожно сподіватись.

Все частіше став він марить

Про красуню Міннегагу

З сторони Дакотів диких.

 

А Нокоміс обережна

Говорила Гайаваті:

«Не бери собі чужинку,

Не шукай по світу жінки:

Хоч дочка сусіда проста,

А як огнище в вігвамі,

А краса чужа чужинки -

Сяйво місячне, холодне,

Сяйво зоряне, далеке».

 

Так Нокоміс говорила,

Та розумно Гайавата

Відповів їй: «О Нокоміс!

Любе огнище в вігвамі,

Та миліш зірки на небі,

Та миліш на небі місяць».

 

А стара Нокоміс гостро

Одказала: «Нам не треба

Білих рук і ніг лінивих.

Приведи таку дружину,

Щоб з любов’ю працювала,

Щоб проворні мала руки

І ходить охочі ноги».

 

Усміхнувся Гайавата

І сказав: «В землі Дакотів,

У старого стрілороба,

Єсть дочка, яка миліше

Всіх Дакотянок прекрасних,

Я візьму її, Нокоміс,

І вона тобі в роботі,

Як дочка, покірна буде,

Буде сяйвом зір далеких.

Теплим огнищем в вігвамі.

Сонцем нашого народу».

 

Та своє таки казала

Обережна стара мати:

«Ти не вводь в мою оселю,

Сину мій, дочку Дакота.

Люті, дикі всі Дакоти!

Завжди ми б’ємося з ними,

І не скінчена ще свара,

Не загоїлись ще рани!»

 

Усміхнувшись, Гайавата

Відповів на се Нокоміс:

«Я тому і йду шукати

Молодої в край Дакотів,

Я того й піду, Нокоміс,

Щоб скінчити наші свари

І навік загоїть рани».

 

І подався в край Дакотів,

В край красунь мій Гайавата

По дорозі, що вилася

По долинах, по пустелях,

По густих лісах зелених.

 

Що не крок - робив він милю

В дивовижних мокасинах,

Та думки летіли швидше,

І здавалось Гайаваті,

Що нема й кінця дорозі!

Коли се - він чує в лісі

Десь глухий, далекий гомін.

То гриміли-гомоніли

Водоспади Міннегаги.

І, радіючи, він крикнув:

«О, який се любий голос,

Що зове до себе в тиші!»

 

Між деревами, де грались

Світло й тіні, він угледів

Череду оленів чуйних.

«Ну, дивись!» - сказав він луку.

«Влучно бий!» - стрілі промовив.

І коли стріла співуча,

Як оса, вп’ялась в оленя,

Скинув він його на плечі

І пішов ще легше, швидше.

 

За роботою в вігвамі

Стрілороб сидів з дочкою,

З Міннегагою-дочкою.

Він точив на стріли яспис,

Халцедон точив блискучий,

А вона плела рогожки

І замислена сиділа.

Все про те, що буде з нею,

Тихо дівчина гадала,

Батько ж думав про минуле.

 

Батько згадував минуле,

Як він стрілами такими

Підбивав на смерть бізонів,

Забивав оленів, ланей,

Як у лет гусей влучав він

Над водою, над лугами.

Як сі стріли купували

Бойові загони в нього.

Ех! Нема тепер подібних,

Славних лицарів на світі!

Вояки бабами стали,

Язиками тільки плещуть!

 

Міннегага ж пригадала,

Як минулою весною

Раз зайшов до їх мисливець

Із землі Оджибуеїв.

Як сидів він у вігвамі,

Як пішов він і оглянувсь,

І на неї глянув потай.

Батько сам хвалив чужинця

За відважність і за розум.

Ох, та він чи прийде знову,

Чи згадає водоспади?

І в задумі Міннегага

Вдалечінь кудись дивилась,-

Не робилася робота.

 

Коли враз почувся шелест,

Наче хтось ішов у лісі...

І шумів. Пройшла хвилина,

І явився Гайавата,

Розрум’янений ходою

І з оленем за плечима.

 

Гострий погляд кинув батько

На непроханого гостя,

Так, пізнавши Гайавату,

Швидко встав він і привітно

Запросив ввійти в господу.

«Будь здоровий, Гайавато!» -

Так озвавсь старий до його.

 

Перед дівчиною скинув

Свою здобич Гайавата,

Положив свого оленя,

А вона, піднявши вії,

Одказала Гайаваті

І ласкаво, і привітно:

«Будь здоровий, Гайавато!»

 

Із оленячої шкури

Був у їх вігвам просторий,

Чисто прибраний і пишний,

І дакотськими богами

Розмальований мистецьки.

Не згинався Гайавата

Під високими дверима,

Ледве він торкнувсь запонок

Головою в чорних перах.

 

І, покинувши роботу,

Встала з місця Міннегага,

Щоб обідати подати

Та сходить по свіжу воду.

І в мисках усяку страву,

А в кірцях холодну воду

Подавала Міннегага.

Потім сіла і уважно

Стала слухати розмову,

А сама - ані словечка,

Ні словечка не сказала!

 

Мов крізь сон вона почула

Із розмови Гайавати

Про якусь стару Нокоміс,

Що виховувала гостя,

Про його коханих друзів,

Про достатки та розкоші

На землі Оджибуеїв,

У долинах тихомирних.

 

«Після довгих літ розради,

Довгих літ боїв кривавих,

Тихо, любо стало в селах

Оджибуеїв і Дакотів».

Так докінчив Гайавата

І додав поволі тихо:

«Щоб зміцнити мир і спокій,

Закріпить навіки приязнь,

Ти віддай дочку за мене,

Ти пусти її зо мною

В сторону Оджибуеїв».

 

І схиливсь старий в задумі...

І раніше, ніж сказати,

Запалив він мовчки люльку,

Подививсь на Міннегагу,

Подививсь на гостя згорда

І сказав йому поважно:

«Се вже воля Міннегаги,-

Як сама вона захоче».

 

Засоромилась красуня

І ще краща, ще миліша

Стала в соромі дівочім.

Сіла поруч Гайавати,

Нахилилась і озвалась,

Червоніючи, озвалась:

«Молодий! Піду з тобою!»

 

Так сказала Міннегага,

Так посватавсь Гайавата,