Читати книгу - "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"

кріпацькі ха­ти бу­ли ще добрі, тільки ті, що сто­яли в да­ле­ко­му кут­ку дов­го­го дво­ра, вже по­да­лись; де­котрі пе­рех­ня­би­лись, де­котрі вже роз­ва­лю­ва­лись, і че­рез об­дер­ту покрівлю вже світи­лись крок­ви та ла­ти, не­на­че реб­ра, на кот­рих по­об­па­да­ла шку­ра.

Візок в'їхав на подвір'я несміли­во. По­го­нич спи­нив коні тро­хи не ко­ло воріт. Ба­ла­бу­ха встав по­ма­леньку з во­за й по­ди­бав до ган­ку. Він дов­го обт­ру­шу­вав­ся, че­пу­рив­ся, об­тер по­рох з чобіт по­лою ши­нелі, втер хус­точ­кою при­па­ле пи­лом ли­це, шию, приг­ла­див до­ло­нею во­лос­ся на го­лові, розг­ла­див ву­са й увійшов у сіни. Сіни бу­ли схожі на кімна­ту з дво­ма дов­ги­ми вузьки­ми вікон­ця­ми по одній шибці по обид­ва бо­ки две­рей. З сіней йшло троє две­рей на всіх трьох стінах. Ба­ла­бу­ха тро­хи пос­то­яв, по­ду­мав, ще раз приг­ла­див во­лос­ся, роз­тяг ву­са, од­чи­нив наз­до­гад двері нап­ра­во. Там бу­ла пе­кар­ня. Він уг­лядів тільки, що з пе­карні май­ну­ла че­рез двері в кімна­ту ціла ку­па мо­ло­дих паннів так швид­ко, як миші тіка­ють в но­ру.

Балабуха при­чи­нив двері, знов пос­то­яв в сінях, по­ду­мав і ти­хенько од­чи­нив двері в ліву ру­ку. Там бу­ла прос­тор­на світли­ця. Ба­ла­бу­ха увійшов у світли­цю. В світлиці не бу­ло ніко­го. Тільки ма­ят­ник здо­ро­во­го го­дин­ни­ка неш­вид­ко й з по­ва­гою цо­кав і ра­зом дер­чав, не­на­че хто сту­кав мо­лот­ком по роз­битій по­су­дині, стяг­нутій дро­том.

За две­ри­ма в кімнаті бу­ло ти­хо. Тільки десь да­ле­ко за стіна­ми бу­ло чу­ти глу­хий шум, не­на­че там па­ла­ло по­лум'я в печі або кле­котів окріп в ка­зані. Ба­ла­бу­ха ог­ля­дав світли­цю. Світли­ця бу­ла більше схо­жа на панську гос­ти­ну, ніж на му­жицьку ха­ту, зас­тав­ле­ну об­ра­за­ми. Об­разів сли­ве зовсім не бу­ло, тільки в кут­ку висів ве­ли­кий об­раз Ченс­то­ховської бо­го­ро­диці з польським над­пи­сом. Се­ред стіни з-за скла виг­ля­дав лик Хрис­та в тер­новім вінці, а під ним бу­ло підпи­са­но: Ес­се Но­mо! [6] Ко­ло по­ро­га висів який­сь кри­ла­тий купідон, прив'яза­ний чер­во­ни­ми стрічка­ми до де­ре­ва, а ко­ло гру­би, на гра­вюрі не­ве­ли­кої вар­тості Гер­ку­лес, підняв­ши здо­ро­ву довб­ню, заміряв­ся на страш­но­го ле­ва, кот­ро­го зча­вив ру­кою за гор­ло. Між вікна­ми висіло над сто­ли­ком узьке, дов­ге дзер­ка­ло з ви­со­ким верш­ком. Дзер­ка­ло бу­ло схо­же на ма­ло­го хлоп­ця в ви­сокій батьковій шапці. Спин­ка ка­на­пи та стільців бу­ла виріза­на та­ки­ми фігу­ра­ми, не­на­че хто по­наст­ром­лю­вав звер­ху на їх ряд­ки грибів та опеньків. На вікнах сто­яли ва­зо­ни муш­кат­ки та ге­рані.

Балабуха заг­ля­нув в дзер­ка­ло, поп­ра­вив на шиї гніздо з чор­ної шов­ко­вої хуст­ки, що бу­ло з'їха­ло тро­хи набік, ще раз приг­ла­див го­ло­ву до­ло­нею й сів на стільці.

Двері з кімна­ти ти­хе­сенько од­чи­ни­лись. Ба­ла­бу­ха підвівся з стільця і вже хотів ре­ко­мен­ду­ва­тись, на­хи­лив­ши го­ло­ву. Але з две­рей вий­шла низька дівка з од­ним гор­бом на спині, з дру­гим на гру­дях, з дов­гим жов­тим ли­цем і ти­хи­ми сум­ни­ми ка­ри­ми очи­ма. Во­на дер­жа­ла в ру­ках руш­ни­чок і поп­рос­ту­ва­ла прос­то до Ба­ла­бу­хи. Дівчи­на прис­ту­пи­ла до йо­го, пок­ло­ни­лась йо­му тро­хи не в но­ги, дер­жа­чи руш­ник у руці, зовсім як мо­ло­да, що про­сить на весілля.

- Чи на весілля про­сиш, дівчи­но? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

Дівчина осміхну­лась, поцілу­ва­ла йо­го в ру­ку, одійшла до сто­ла й по­ча­ла сти­ра­ти по­рох з сто­ла та сто­ликів.

- Чи до­ма ба­тюш­ка та ма­туш­ка, чи, мо­же, ку­ди поїха­ли? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

- Дома, - лед­ве обізва­лась дівчи­на, со­ва­ючи руш­ни­ком по столі.

- Може, спо­чи­ва­ють? - знов спи­тав Ба­ла­бу­ха.

- Ні, - ще тихіше обізва­лась дівчи­на, пог­ля­да­ючи на за­чи­нені двері.

Дівчина вий­шла. В світлиці знов ста­ло ти­хо, тільки ма­ят­ник сту­котів та дер­чав з до­куч­ли­вим рівним, од­номірним цо­кан­ням, та десь за трьома стіна­ми бу­ло чу­ти ніби по­тай­ний за­дер­жа­ний шум хо­ди.

Двері з кімна­ти знов од­чи­ни­лись з скри­пом. В две­рях з'яви­лась ви­со­ка, тон­ка пос­тать Тер­лецько­го. Тер­лецький був су­хий, блідий брю­нет з посіче­ни­ми ко­рот­ки­ми кісьми, з ко­рот­кою круг­лою бо­ро­дою, на котрій бли­ща­ли срібні смуж­ки. Тільки чорні блис­кучі очі на­да­ва­ли бадьорність і енергію ви­дові й всій йо­го пос­таті.

- Добридень вам! З свя­тою неділею будьте здо­рові! - ска­зав Ба­ла­бу­ха, пок­ло­нив­шись гос­по­да­реві.

- Спасибі! Будьте й ви здо­рові, - про­мо­вив Тер­лецький. - Чи зда­ле­ка при­бу­ли до нас?

- Я з Хильок: сту­дент Київської ака­демії, Мар­ко Ба­ла­бу­ха; скінчив філо­софію.

- Дуже ра­дий! Спа­сибі вам, що нас одвіда­ли. Я ва­шо­го па­нот­ця знаю. Чом же ваш па­но­тець з панімат­кою не при­бу­ли до нас? - спи­тав Тер­лецький. - Але чо­го це ми стоїмо? Сідай­те, будьте лас­каві!

Балабуха сів на стільці якось несміли­во. Він тро­хи скор­чив­ся, підняв плечі й схо­вав шию й навіть тро­хи го­ло­ву в гніздо з ви­со­ких гост­рих комірів та з хуст­ки, як че­ре­па­ха хо­вається в свої че­ре­паш­ки. Він впер­ше був в такім домі, де візантійська обс­та­ва вий­шла з мо­ди й на­томість нас­та­ла в обс­таві й в усьому мо­да євро­пей­ська, де вже од­го­ни­лось панст­вом, шля­хетст­вом. Але та­ка нез­вич­на для йо­го обс­та­ва якось за­ва­жа­ла йо­му. Він на­га­дав собі пасіку в Чай­ках, прос­то­го па­нот­ця, прос­ту панімат­ку, й йо­му чо­гось за­хотілось утек­ти у ту пасіку, де він по­чу­вав се­бе ба­га­то вольнішим і сміливішим.

- Чи ви скінчи­ли ака­демію, чи тільки приїха­ли на ва­кації? - спи­тав па­но­тець Тер­лецький.

- Ні, я тільки скінчив філо­софію, але більше не поїду до Києва в ака­демію, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

- Та й доб­ре зро­би­те. Я сам дійшов до ри­то­ри­ки, та й по­дя­ку­вав чен­цям, а про­те маю па­рафію й жи­ву те­пе­реч­ки як у бо­га за две­ри­ма, - ска­зав гос­по­дар.

- Так і я оце ду­маю зро­би­ти, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

Терлецький лед­ве примітно осміхнув­ся й пог­ла­див бо­ро­ду: він не по­ми­лив­ся, до­га­ду­ючись, що Ба­ла­бу­ха приїхав по­ди­ви­тись на йо­го до­чок.

- Що ж там в вас те­пер в ака­демії? Чи пи­ше­те вірші? Чи граєте ко­медії? - спи­тав гос­по­дар.

- Аякже, й вірші пи­ше­мо, й ко­медії граємо,- ска­зав Ба­ла­бу­ха.

- От за на­ших часів - ми гра­ли так, що те­пер нав­ряд чи зуміють так гра­ти. І мені та­ки до­во­ди­лось не раз гра­ти. Тільки раз ста­ла­ся зо мною на сцені тро­хи смішна при­го­да: раз ска­за­ли мені гра­ти роль Суєти в інтер­медії. Об­го­лив я ву­са й бо­ро­ду, на­ма­зав що­ки рум'янця­ми. При­че­пи­ли мені довгі ко­си, на­ки­ну­ли на плечі чер­во­ну хла­ми­ду; я дос­тав у однієї знай­омої міщан­ки чер­воні чо­бо­ти; взув­ся я в ті чо­бо­ти, на шию на­че­пив чер­во­не на­мис­то, роз­пус­тив ко­си по пле­чах, надів на го­ло­ву жидівську яр­мул­ку, взяв в од­ну ру­ку кап­шук з грішми, в дру­гу пляш­ку з горілкою та й ви­ход­жу на сце­ну. Ви­ход­жу та й ка­жу: "Я Суєта…"

Сказав, та як гля­нув на лю­дей! - усі лю­ди по­витріща­ли на ме­не очі, а про­фе­сор елок­венції, лю­тий-пре­лю­тий, що за­да­вав нам час­то бе­ре­зо­вої каші, ди­виться мені прос­то в вічі та не­на­че ка­же: "Пот­ри­вай, ось я тобі