Читати книгу - "Старі гультяї, Нечуй-Левицький"

вас, до­ки й мо­го віку, бо раз на віку бу­ла я щас­ли­ва. Ми­ну­ло моє щас­тя, та­ке пиш­не та не­дов­ге. До­ве­деться йти за діда заміж. Хоч при­най­мні ма­ти­му з си­ном прис­та­но­ви­ще».

Дід Гри­цай пішов у са­док. В йо­го за­во­ру­ши­лось в серці по­чу­ван­ня ве­се­ле, навіть мо­ло­де. Ста­ро­му за­ма­ну­лось ба­ла­ка­ти, жар­ту­вать, ви­пить всмак в ком­панії й по­ба­ла­кать з людьми в ве­се­ло­му то­ва­ристві. Гри­цай уг­лядів діда Оникія за виш­ня­ми. Йо­му за­ма­ну­лось тро­хи под­раж­ни­тись з по­важ­ним дідом.

- Оникію! - гук­нув Гри­цай.

- Та чо­го там! - обізвав­ся по­ну­рий Оникій.

- А хо­ди ли­шень сю­ди! Щось маю ка­зать.

- Та чо­го там! Чи вже прис­ту­пає до те­бе, чи що?

- Та вже й прис­ту­пи­ло, - ска­зав дід Гри­цай. - Оникію! Чи ти знаєш, що я оце же­ню­ся!

- Цур дур­ня! Ще що ви­га­дай! Пе­рех­рес­ти ли­шень сво­го ло­ба! - обізвав­ся дід Оникій, вис­ту­па­ючи з-за ви­шень на га­ля­ви­ну.

- І їй-бо­гу, і при­ся­гай-бо­гу, що же­ню­ся. Вже й мо­ло­ду на­пи­тав.

- Та це ти драж­ниш­ся зо мною! Я тобі не со­ба­ка, щоб ти зо мною драж­нив­ся. А ко­ли тобі при­па­ла охо­та драж­ниться, то он­деч­ки ле­жить на призьбі Сірко: біжи та й сми­кай йо­го за хвіст, а він бу­де тобі гар­чать.

- Та яке там в іро­до­во­го си­на дражніння! Я те­бе про­сю за ста­рос­ту. Будь лас­кав! підіть з Мо­ту­зом за ста­ростів до моєї мо­ло­дої.

- Де ж ти собі на­пи­тав ба­бу? Чи та­ки в Труш­ках, чи в Шам­раївці, чи, мо­же, аж у білій Церкві? - спи­тав Оникій.

- Яку там ба­бу! На вра­жо­го си­на зда­лась мені ба­ба! Не­хай вже тобі бу­де ба­ба. Я сва­таю мо­ло­деньку мо­ло­ди­цю, чер­во­ну, як ка­ли­на в лузі.

- Пху на те­бе, са­та­но! Тобі час би вже про до­мо­ви­ну та ла­дан дба­ти, а він тобі он що!

- Яку там до­мо­ви­ну! Ще й по­тан­цюєш з своєю ба­бою в ме­не на весіллі. А вже весілля вструг­ну на все се­ло! Ший, Оникію, сап'янці і собі, й своїй бабі. Хоч-не-хоч, а му­сиш прис­лу­житься мені: підеш за ста­рос­ту.

- Верзи, вер­зи на свою обихідку! Мо­же, на душі по­лег­шає, - ска­зав Оникій і схо­вав­ся за виш­ня­ми.

Ввечері то­го-та­ки дня, впо­рав­шись у хаті, Сик­ле­та побігла до батька й роз­ка­за­ла батькові й ма­тері, що Гри­цай її сва­тав. Батько й ма­ти зраділи.

- Я до­по­ми­на­лась, щоб Гри­цай од­пи­сав на ме­не ха­ту й грунт. Як не за­пи­ше на ме­не ха­ти й ле­ва­ди ще за жи­вот­тя, то я за йо­го зро­ду-звіку не піду. Він обіцяв од­пи­сать на ме­не ха­ту й грунт, ще й пасіку, - ска­за­ла Сик­ле­та.

- Ще й пасіку? - аж крик­ну­ла ма­ти.

- І пасіку обіцяв одпи­сать, - ска­за­ла Сик­ле­та.

- І то доб­ре! - ска­зав батько. - Він не ли­хий чо­ловік, ще й при здо­ров'ї, хоч і лю­бить бен­ке­ту­вать.

- Ти, доч­ко, при­че­пись до йо­го, щоб він тобі од­пи­сав і по­ле, - ска­за­ла ма­ти, - в йо­го по­ля до­волі, а по­ле здасться Пет­ру­севі. Бо де ж Пет­русь знай­де собі по­ле.

- А справді доб­ре бу­ло б, як­би він од­пи­сав мені й Пет­ру­севі по­ле, - ска­за­ла Сик­ле­та.

- Гляди лиш, щоб не пе­ре­бор­щи­ла. За по­ле вже зап­ла­тив Мо­туз, хоч і не всі гроші. А як ти бу­деш на­ма­гаться за по­ле, то Гри­цай на­ду­мається та ще й од­ки­неться од те­бе. Вже потім, як вий­деш за йо­го заміж, підійди до йо­го підсту­пом, хит­ро та муд­ро, то, мо­же, він і на Мо­ту­за не по­ди­виться, і по­ле тобі од­пи­ше. Тим ча­сом ма­ти­меш ха­ту й грунт. Ма­ти­меш при­ту­лок, і син твій не бу­де безп­ри­тульний. Ма­ти­ме за що за­че­питься.

Сиклета за­ду­ма­лась, їй за­ба­жа­лось за­гар­бать і дідо­ве по­ле для сво­го без­та­лан­но­го Пет­ру­ся.

Через тиж­день дід Оникій му­сив-та­ки йти за ста­рос­ту до Сик­ле­ти­но­го батька. Дід Гри­цай ще пе­ред вінчан­ням од­пи­сав Сик­леті й Пет­ру­севі ха­ту, грунт і пасіку і повінчав­ся з Сик­ле­тою, нев­ва­жа­ючи на те, що во­на бу­ла пок­рит­ка та ще й на­ки­ну­ла си­на дідові в ха­ту.

- Оженився дур­ний та взяв бісну­ва­ту, та не зна­ли, що ро­бить - за­па­ли­ли ха­ту, - при­ка­зу­ва­ли лю­де, про­чув­ши за дідо­ве весілля.

Одначе з Сик­ле­ти вий­шла зовсім не бісну­ва­та жінка, а доб­ра ха­зяй­ка в дідовій гос­поді. Во­на бу­ла ро­бо­ча й ха­зяй­но­ви­та, ро­би­ла не пок­ла­да­ючи рук, ду­же доб­ре дог­ля­да­ла дідо­во­го ха­зяй­ст­ва. Після весілля дід Гри­цай пе­рес­тав пи­ти та швен­дять по гос­тях та по корч­мах. Але пе­ре­го­дя йо­го знов по­тяг­ло до гу­лян­ки: знов по­ча­ли зби­раться до йо­го старі гу­лячі діди та ба­би. Сик­ле­та й сло­веч­ка не го­во­ри­ла дідові, слу­жи­ла йо­му, слу­ха­ла йо­го й ко­ри­лась, їй все зда­ва­лось, що во­на дідові не жінка, а най­мич­ка, що во­на ви­бу­ла рік в діда на службі, ста­ла на дру­гий, до­бу­ває дру­го­го ро­ку, а потім ще на­бу­ває зайві тижні на службі, та все слу­жить, та ніби на­бу­ває ро­ку, кот­ро­му й кінця не­ма.

Сиклета на­си­лу звик­ла зва­ти діда на ймен­ня: все зва­ла йо­го дядьком, ви­ка­ла на йо­го, до­ки дід не роз­сер­див­ся на неї й не звелів зва­ти йо­го До­ро­шем і ти­ка­ти на йо­го.

Минуло два ро­ки. Сик­ле­та вірно слу­жи­ла дідові, го­ди­ла йо­му в усьому, не ска­за­ла йо­му ні од­но­го докірли­во­го сло­ва. Ко­ли дід був сер­ди­тий або при­хо­див до­до­му п'яний та по­чи­нав ве­ре­ду­вать, во­на змов­чу­ва­ла, зціпив­ши зу­би, по­ки дід не пе­рес­та­вав гри­мать. Во­на зна­ла дідові но­ро­ви, зна­ла, що дідові ні в чо­му не­ма впи­ну, що дідові своя во­ля во­лить. Третього ро­ку після весілля дід за­не­ду­жав, по­ле­жав неділь зо дві й швид­ко оду­жав. Сик­ле­та по­ба­чи­ла, що нас­тав час го­во­рить з дідом за по­ле. Раз по обіді, як До­рош ви­пив кільки ча­рок горілки з сусіда­ми, а сусіди розійшлись, Сик­ле­та при­че­пи­лась до діда.

- Дороше! навіщо ти од­дав по­ле Мо­ту­зові?

- Бо гро­шей тре­ба бу­ло, то й од­дав, - ска­зав Г­ри­цай.

- Ти старієшся, а мій Пет­русь рос­те. В ме­не по­ля ні клап­ти­ка. Од­пи­ши ти своє по­ле за жи­вот­тя на ме­не й на Пет­ру­ся. Ти знаєш, як те­пер ста­ло скрут­но з зем­лею.

- Буде Мо­туз сер­диться на ме­не, бу­де кляс­ти. Якось ніяко­во мені, - ска­зав дід.

- Нехай кля­не. Бу­де він те­бе кляс­ти, як те­бе на світі не бу­де: не чу­ти­меш, - ска­за­ла об­лес­ли­во Сик­ле­та.

- Правда, що ти мені слу­жи­ла й до­год­жа­ла, як ніхто в світі мені так не го­див. Оце я ви­ма­нив в Мо­ту­за ще п'ятде­сят кар­бо­ванців, а він ска­зав, що вже більше не дасть, що він вже й пе­реп­ла­тив мені за те по­ле…

- Авжеж! От і пе­реп­ла­тив! Те­пер лю­де бе­руть наспіл по­ле не з по­ло­ви­ни, а з тре­ти­ни. А Мо­туз і досі оре твоє по­ле з по­ло­ви­ни. Чи він же прог­рав? Не один