Читати книгу - "Лихо давнє й сьогочасне, Мирний"

Нічого німцеві ро­би­ти, прий­шло­ся відда­ти з ко­пи. Од­ра­дя­ни тро­хи не всім се­лом вий­шли в по­ле: чо­ловіки та па­руб­ки з граб­ка­ми, а жінки та дівча­та сно­пи в'яза­ти.

- Отак бу­де кра­ще: по-бо­жо­му та по-давньому, як і за батьків ро­би­ло­ся! А то ви­га­да­ли - ма­ши­ну: і дру­гим ли­хо і собі не на при­бу­ток,- ка­за­ли од­ра­дя­ни, шпар­ко бе­ру­чись за ро­бо­ту.

Скінчилися жни­ва; по­ча­ло­ся по­ряд­ку­ван­ня та вби­ран­ня то­го, що си­ра зем­ля за­ро­ди­ла. За­гу­па­ли ціпи по Од­раді з ран­ку до пізньої ночі; за­куріли кип­тя­гою то­ки, де пе­ревіва­ли ку­пи на­мо­ло­че­ної пашні. За­гу­ла-зас­вис­та­ла і в пансько­му то­ку мо­ло­тил­ка, не­ве­лич­кою гал­кою чорніючи ко­ло стра­шен­них стогів, що біля немов ва­ви­ло­ни, здійма­ли­ся. Все то во­на наміри­ла­ся по­жер­ти за який-не­будь місяць!

- І не по­да­виться, кля­та! - ка­за­ли од­ра­дя­ни, слу­ха­ючи про те, що во­на за день по сто кіп зби­ває. Хай зби­ває! їм до то­го ніко­ли встря­ва­ти; тре­ба мерщій за своє ха­па­ти­ся, біля сво­го по­ряд­ку­ва­ти. Гірка нуж­да вже го­моніла по ха­тах, а тут ще й за по­душ­не на­да­ви­ли. Од­ра­дя­ни кру­ти­ли­ся, як му­хи в ок­ропі. Мерщій хліб при­би­ра­ли та ви­во­зи­ли на про­даж, не заг­ля­да­ючи впе­ред, чи на­дов­го то йо­го ста­не - аби мерщій дірки за­ла­та­ти та розпірки по­за­пи­ха­ти. Уро­жай то­го ро­ку не гус­тий вдав­ся, всіх об­ду­рив: з ко­пи лед­ве-лед­ве по три мірки ви­би­ва­ли. Як полічи­ли од­ра­дя­ни, то хліба не то що до но­во­го, а хоч би до різдва ста­ло. А про­те не ду­же в ту­гу вда­ря­ли­ся.

- Слава бо­гу й за те, що є, а там по­ба­чи­мо, що ще бу­де. Мо­же, пош­ле ми­ло­серд­ний, що гор­ла­та не­на­же­ра вто­миться, як і ко­сар­ка, тоді ще тро­хи за­мо­ло­том прид­баємо. То сим, то тим бо­ком зи­му пе­ре­бу­де­мо. Аби че­рез зи­му, а там, як лю­ди ка­жуть, вов­ка самі но­ги го­ду­ють!- ка­за­ли од­ра­дя­ни, сподіва­ючись на панські сто­ги та на те, що, мо­же, по­да­виться мо­ло­тилка-не­на­же­ра.

А "не­на­же­ра" тим­ча­сом не тілько не да­ви­ла­ся, а ще більше зіха­ла та дер­ла сво­го ро­та: не тілько від ран­ку й до ве­чо­ра гу­ла та свис­та­ла, а ще й ніччю то­рохтіла на всю Од­ра­ду. Та й до­то­рохтіла­ся!.. Ви­хо­пи­ла­ся якось під вітер іскра з ви­со­ко­го ди­ма­ря, ма­ла-не­ве­лич­ка са­ма, а ве­ли­кої шко­ди на­ро­би­ла, ра­зом по­же­жею весь тік об­хо­пи­ла. Та­ке ог­ни­ще роз­ве­ла, не­мов се­ред пек­ла: по землі гус­тий дим сте­ле, до хмар жар­ке по­лум'я за­си­лає… Вночі страш­но бу­ло гля­ну­ти на те: чор­не не­бо, як роз­пе­че­не залізо, чер­воніє; кри­ва­ве за­ре­во на всю ок­ру­гу світить та сяє; панський двір і Од­ра­да сум­но по­зи­ра­ють на те вог­нен­не мо­ре, без­дужні що-не­будь зро­би­ти, як-не­будь за­по­мог­ти го­рю; со­ба­ки глу­хо ви­ють, на­ля­кані не­ви­да­ним ди­вом, і їх глухі за­во­ди су­мом та жа­ло­ща­ми роз­но­сяться по всіх усю­дах. Мо­то­рош­но й страш­но!..

Три дні й три ночі, не вти­ха­ючи, па­ла­ло; на чет­вер­тий день ви­пав дощ і за­га­сив по­же­жу. Чо­го не знех­ту­вав пе­кельний во­гонь, то те докінчи­ла до­що­ва во­да: ве­ли­чезні сто­ги розлізли­ся, роз­па­ли­ся; замість них стра­шенні ку­пи по­пе­лу й не­до­гар'я чорніють.

Одрадяни якось сум­но на те ди­ви­ли­ся. Не то щоб їм бу­ло жал­ко, а до­са­да більше дійма­ла їх.

- Скілько то доб­ра за од­ним ра­зом про­па­ло!.. А все че­рез жадність та не­на­жер­ливість людську. Ви­га­да­ли ма­ши­на­ми мо­ло­ти­ти - вог­ню до со­ло­ми підкла­да­ти, на те тілько, щоб бідно­му чо­ловікові не да­ти за­ро­би­ти шмат­ка хліба. От і не да­ли!.. Самі по­жи­ли? Ні лю­дям, ні собі!

Настала осінь з її не­го­дою, пішли дощі дрібні та без­пе­рес­танні з си­ви­ми неп­рог­ляд­ни­ми ту­ма­на­ми, й ли­хо прий­шло з ни­ми в Од­ра­ду. Один бідкається, що хліба об­маль; дру­гий пла­четься, що вже нес­тає, третій стог­не - і посліднє з засіка вишк­ря­бав… По ха­тах крик та плач стоїть, дітво­ра ре­пе­тує: "їсти хо­четься", а ма­тері гу­ка­ють: "чер­ви б вас поїли, кляті!" і го­ду­ють дітво­ру ду­хо­пе­ли­ка­ми. На вго­ро­дах чо­ловіки сно­ви­га­ють, не зна­ючи, ку­ди б йо­го забігти, де схо­ва­ти­ся від то­го пек­ла, що по ха­тах по­за­во­ди­ло­ся.

Зате в хаті, де жи­ла Ма­ри­на, ти­хо. Як дід Улас пішов від них, зос­та­ли­ся Ма­ри­на од­на з доч­кою ма­лою. Тре­ба бу­ло їй самій про все ду­ма­ти-га­да­ти: й про оде­жу дба­ти й про харч ста­ра­ти­ся. Де ж ти всього то­го од­ни­ми ру­ка­ми за­хо­пиш? Без ха­зяїна, ка­жуть, і ху­до­ба пла­че. Хоч у Ма­ри­ни й не бу­ло ху­до­би - ніко­му бу­ло пла­ка­ти! - за­те са­ма Ма­ри­на не раз і не два вми­ва­ла­ся ряс­ни­ми, як на­дав­лять її злидні та не­дос­тачі. А ко­ли ж бу­ло та­ке, щоб во­ни її не да­ви­ли? Гірко та труд­но їй при­хо­ди­ло­ся жи­ти. А про­те во­на, хоч і скрипіла, та все не по­да­ва­ла­ся-тур­бу­ва­ла­ся й про се­бе, й про доч­ку. Те­пер Ки­ли­на дав­но вже на порі ста­ла, дав­но дівує. І рос­том вий­шла-ви­со­ка та бра­ва, і кра­сою взя­ла - на­че квітка та, що ран­ком розцвітає. Од­но тілько - сум­на завж­ди. Та як йо­го не су­му­ва­ти, ко­ли злидні та не­дос­тачі в печінки в'їли­ся; як йо­го ве­се­лою бу­ти, ко­ли дран­тя та лат­тя пок­ри­ває мо­ло­де тіло?.. Не див­но, що сум­на Ки­ли­на вда­ла­ся. А під сей рік і Ма­ри­на мов­чан­ки справ­ляє. Що їй і про й що го­во­ри­ти, ко­ли ще до жнив во­на по­зич­ка­ми жи­ла, а в жни­ва хоч і за­ро­би­ла з доч­кою кіп з де­сять, та тре­ба бу­ло мо­лот­ни­ка най­ма­ти, по­зич­ки відда­ти.

Глухо й німо в Ма­ри­ни в хаті; ви­со­ко стіни мо­рок ок­ри­ває; у по­биті вікна не світ заг­ля­дає, а на світ витріщи­ло­ся ганчір'я з вікон; у хаті хо­лод па­нує, а го­лод німо­ту справ­ляє; са­ма ха­та, ко­лись ви­со­ка, те­пер по­ниж­ча­ла-присіла; двері пок­ри­ви­ли­ся, не прис­та­ють щільно; осе­ля подірчавіла, осу­ну­ла­ся; зо­ко­ла стіни не рівні та білі, а брудні - аж чорні, пош­пу­го­вані до­ща­ми та по­лу­пані не­го­дою.

- Дочко! Ти б, мо­же, де най­ня­ла­ся, до ко­го-не­будь на зи­му ста­ла? Са­ма б я сяк-так пе­ре­би­ла­ся,- ка­за­ла Ки­лині з осені Ма­ри­на, ко­ли ще бу­ло в неї півклун­ка бо­рош­на.

- До ко­го ж я ста­ну, ма­мо?.. Найміть, я з радістю,- сум­но од­ка­за­ла доч­ка.

"Найміть! найміть! - на­че мо­лот­ком гам­се­лить Ма­ри­ну в го­ло­ву.- Ко­му йо­го най­ня­ти? Хто най­ме? У селі за­можні гос­по­дарі своїх у го­род збу­ва­ють. У них хоч є у віщо одяг­ти­ся, є чим ту­ди дос­та­ви­тись. А Ки­лину - го­лу-бо­су й прос­то­во­ло­су - як пус­ти­ти? Хто її та­ку най­ме?"

Мовчить Ма­ри­на, доїда сво­го півклун­ка. Не­за­ба­ром і доїла… Ні пи­ли­ни, ні крих­ти­ни!

- Дочко! Що йо­го ро­би­ти? - хліба не­має. Ти, мо­же б, пішла по се­лу та роз­до­бу­ла де хоч пів-ми­соч­ки…

Килина по се­лу біга, до колін у неп­ро­лазній ка­люжі свої но­ги то­пить, роз­до­бу­ває то­го бо­рош­на. Під доб­рий час, то, ди­вись, і роз­до­бу­де, а більш