Читати книгу - "Оповідання, Ольга Кобилянська"

і вже опи­нилося біля неї...

З дитиною потаскала хорого в хату і на своїй постелі уложила.

* * *

Три дні пізніше йшла зранку горстка людей з сусіднього села далекою пустою толокою на ярмарок.

- Та й так...- сказав один чоловік, коли зблизився вже до готаря, недалеко хати Магдалени.- У Магдалени був знов похорон.

- Що ви кажете, бадіко? Похорон? - кликнула одна жінка.- Дитину поховала?

- Ні, тепер не дитину.

- А хіба ж чоловіка?

- Чоловіка.

- Господи Ісусе Христе, вже й чоловіка?

- Та де вже чоловіка! Вона чужого спрятала. Ви не чули?

- Та де вже чула? Що чула?.. Що там, бадіко?

- Е! - аж заспівав чоловік і засунув шапку набік.- То бануйте, якби були чули, то були б забігли до Магдалени на поминки, а так утратили. А поминки були в неї неабиякі. Так красно поховала бідного... та такі поминки справила - що ей де! Нічого не жалувала.

- Та якого чужого?.. Що за чужого?.. Кажіть, бадіко, таже я, дивіть, нічого не чула.

- Ну, коли не чула, то й ваша шкода,- була спокійна відповідь.- Вибігла вона з хати, аби, кажуть, поглянути, чи собака, що заодно вила коло хати, держала голову вділ чи вгору. А собака, як побачила її, забігла в буду. Так, як би не хотіла, аби газдиня бачила, що вона заповідає її хаті похорон. Відтак подалася вона іще в село, аби внести світла й солі в хату, бо акурат вийшло й світло, й сіль, та й надибала таки недалеко своєї хати на дорозі якогось чужого розболілого чоловіка, що вже геть мав душу свою на відході. Та й забрала нуждаря до себе в хату. Доглядала його, кажуть, як рідного тата свого. Доглядала, огрівала, годувала, а він до неї - ані слова. Лиш стогнав та й стогнав. А відтак як попав третьої ночі в сон... від опівночі, кажуть, то вже й не пробудився більше. Переїхав на тамтий світ.

- Ей боже!..

- Та й так.

- І не сказав, як називається?

- Ні.

- Ані звідки йшов?

- Ні.

- Ані куди йшов?

- Нічого не казав. Як навпомацки вмер. І сліду одного словечком одним по собі не лишив. Гадайте раз!

Жінка аж заспівала з зачудування. Відтак зітхнула і перехрестилася.

- Аж страшно мати такого чоловіка в хаті! - додала зляканим голосом.- Най господь бог боронить. Я умерла б зі страху. Хто знає, що се за один був? Що в нього на душі було? По людях різне ходить, і добре й лихе. Ні,- додала вона живо,- я була би таки і в хату не брала. Де ж уже так - чужого з дороги! Раз, що з дороги!..

- Ну,- відповів чоловік,- а вона, дивіть, узяла та й справила йому похорон, та й справила йому поминки... та й на службу за чужу душу дала, та й попа сама заплатила. Яка бідна - а заплатила. Останній коцик, кажуть, до жида віднесла і панотцеві за похорон заплатила! Кажуть, тепер по тім похороні в її хаті, мов в улію, порожньо стало. В неї не було і так багато, а тепер що й було - пішло за умерцем...

- Боже!

Мовчанка.

* * *

Коли вечором вертали, зустрінула їх недалеко хати чорної Магдалени одна жінка і сама задержала.

- Люди добрі! - сказала.- Хоч ви незнайомі, а не минайте, не помолившися, Магдалениної хати. Ідіть вступіть до неї та й заговоріть отченашем за душу помершу. Магдаленина Настунька вже покійна. В саме полуднє сьогодні перенеслася...

Люди поставали, ніби скаменілі.

- Що ви кажете, жінко?

- Сьогодні в полудне. Ще оноді... таки зараз по похороні кинуло її в гарячку, а відтак мучило, мучило, аж бог святий не змилувався над нею.

Люди забідкалися, а одна жінка аж руки заломила.

- Най бог боронить! Се вже останнє в неї було. Якби ви були виділи, як та жінка заводила, що та жінка доказувала! Ви би...- оповідачка перервала і сплакала.- Як кров червона, такий був у неї жаль. Дуріла - головою до стіни била, кричала. Чоловікові не то що, а волосся дубом на голові ставало. А її чоловік поволікся мовчки до стайні і досі там лежить. Адже тепер уже всьому кінець...

Так закінчила жінка свою оповістку і побігла квап­ливо дальше.

Ярмаркові заніміли.

Ішли вони, не промовляючи ні одним словом одне до другого. В хату Магдалени не вступали. В них неначе відвагу відібрало. Одно по другім міряло хату і малі, світлом переповнені віконця боязко цікавим оком і пішли далі.

«Завтра піду!» - подумало кожне зокрема. Аж по довгій, тяжкій хвилі мовчання обізвався один. Се був найстарший з гурту і білоголовий.

- Я вам кажу, люди, що оце з Магдаленою щось є,- сказав він.- Я її не від сьогодні знаю, а змалку знаю. Я вам кажу, вона кривавиться за гріхи. І не думайте, що за свої гріхи. Ані не гадайте, що за гріхи тата або мами. Ні. Так як воно в неї показується, то воно волічеться вже від віків давніх, яких ані ми, ані вона не пам’ятає. За гріхи других. Та й знайте: вона вже змалку воліче той тягар. А змалку тому, що від мами перебрала. Мама не була тутейша і, як куря, таке мале покинула.

Слухачі зітхнули, не промовивши ні слова.

- І все так виходить,- толкував білоголовий далі,- що в неї все інакше, як у других. А дивіть! Навіть десь хату поставила під лісом, окремо від людей, як би до нашого гурту не належала. Саме на готарі. А чоловікові бідному, що за нею взявся - а він добрий чоловік і розумний,- знаєте, що на старість із руками й ногами зайшло. Покривило. Та й навіть, дивіть, таке, як оця біда з чужим, їй у пайку припало. Якраз коло її хати мусив він звалитися. Якраз вона мусила з хати вийти і його подибати. Акурат вона: мусила вона його в хату дістати...

- Най господь боронить!

Знов мовчанка. Сим разом побожна... покірна, боязнею переповнена мовчанка.

- Але чим вона тепер похорон справить, діду? - спитала знайома вже жінка.- Коли все, що було в її хаті, як кажуть, за «чужим» пішло? Панотець даром не сховають!

- Продасть корівку! - відповів білоголовий.

- Нащо корівку продавати, коли вона й без