Читати книгу - "Офіцер із Стрийського парку"

тепер завжди відчував себе в тонусі, готовим до бою.

Ситуація вимагала, аби поруч був утаємничений у справу свідок. Тож після короткої внутрішньої боротьби Клим усе ж вирішив прихопити Шацького. Якщо дійде до сутички, користі від дантиста не буде. Проте Йозефу не звикати, в подібних пригодах він бував із Кошовим не раз. До всього, «Під вошею» його добре знали, він там ні з ким не сварився, тож був благенький, але шанс використати його, як арбітра. Або Шацький може відступити й привести допомогу. Того ж Арсенича, стрілецький сотник має до мешканців «Під вошею» давні рахунки.

Його та інших особливо й просити не треба.

…Два роки тому, шукаючи вбивцю стрільця Ладного, його побратима, Кошовий мусив звернутися по допомогу до Тими. Новообраний злодійський король був єдиний із Климових знайомих, хто міг за кроткий час знайти в місті потрібну йому особу, близького поплічника російського шпигуна. Але часу на вмовляння Кошовий не мав, і втрутився Арсенич, з усією порямотою військового захопивши Тиму в полон. Тому довелося не приставати на пропозицію, не торгуватися, а виконувати наказ. Він почував себе приниженим, заявив – ніколи не пробачить, а стрільцеві свербіло дізнатися, як саме злодій зводитиме з ним рахунки. Взаємна неприязнь лишилася досі…

Як і передбачалося, Йозеф зрадів й відразу заметушився, вдягаючи пальто та намагаючись при цьому виконати добровільно взяту на себе роль особистого Климового секретаря.

– Пане Кошовий, пане Кошовий, до вас тут приходили люди! Ось, я записав їхні потреби! А дехто, бачите, сам лишав записки!

– Та не до них зараз, Шацький! – відмахнувся той. – Перекурю й рушаємо. Як повернуся, тоді все розберу. Не думаю, що там є щось важливіше за цю нашу справу.

– Нашу! – дантист гордо випнув худі груди. – Маю за честь бути довіреною особою. Хоч мене, жида, оці всі ваші чвари найменше стосуються.

– Отут ви не праві, – зауважив Клим, розкурюючи цигарку. – Забули хіба: від будь-яких катаклізмів першими страждають євреї. Хоч справді не маєте стосунку до жодного з них.

– Так, так, – закивав Йозеф, цмокаючи при цьому губами. – Ми лише потерпіла сторона за всяких заворушень.

– І наше з вами завдання – спробувати уникнути одного з таких.

– Йой, пане Кошовий, аби ж то вийшло, аби ж вдалося! Але ж вам завжди вдаються подібні справи. Маєте талант, і не сперечайтеся.

– Хто б заперечував.

Якби годину тому він не випив би з поліцейськими, колишнім та чинним, думав би довше й прийняв би виваженіше рішення. Принаймні краще б підготувався, склавши в голові план дій. Та зараз першу скрипку грав алкоголь, від додав упевненості в собі й відповідно – куражу, адреналіну в кров. Схоже, Шацькому передався його бойовий запал, тож він посунув за Климом у знайомому напрямку, з Шевської на Верхній Личаків. І лиш пройшовши зо три квартали, запитав:

– То що ми забули «Під вошею», пане Кошовий? Як тамті батяри нам допоможуть? Хіба вони мали до діла з паном польським офіцером?

– Той поліцейський, пан Томаш, про якого я казав вам уже, згадав таку собі Агнешку Пілунську. Вона знайшла тіло, і мене дуже цікавить, за яких обставин.

– Здається, та пані – курва. Хіба курви залазять у кримінал за якихось особливих обставин?

– Шацький, звідки ці упередження?! – пурхнув Клим. – Свої свідчення вона дала поліції під протокол. Могла не все сказати. У будь-якому разі мені треба побачити місце злочину так, як це побачила та Агнешка. І для мене вона не повія, а передусім свідок. Знайти її може пан Тима. Хоча ви знаєте, мені краще звертатися до пана Лінди. Іншої дороги, ніж «Під вошею», в мене нема.

– Та ясно, – зітхнув Шацький.

– Також не забувайте: при офіцерові напевне були гаманець і револьвер. Версія пограбування виглядає зараз найбільш реальною. Хто з бандитів міг вештатися вчора в Стрийському парку?

– Хто завгодно.

– Згоден. Одне уточнення: хто завгодно з тих, кому дозволено пастися на тій території. Як Тима, так і Лінда можуть про це розповісти.

– Якщо захочуть.

– Отож. Доведеться просити.

– У ноги падати?

– Ще чого. Спробую знайти для обох чи для котрогось із них підходящі чарівні слова.

Теревенячи так, Кошовий намагався бодай трошки зменшити напругу. Дарма. Що ближче підходили до кримінального осередку, то вона зростала. А опинившись під знайомими дверима, Клим відчув, як напруга загусла, змішавшись із повітрям.

Потягнув на себе двері.

Зайшов.

Шацький, мов зброєносець, тримався позаду.

Спочатку на появу нових відвідувачів увагу не звернули.

Як на цю пору, народу «Під вошею» було чимало. Зазвичай батяри та злодії з усієї округи збиралися глибоко по обіді. А перші повії заходили, коли місто огортали сутінки. Нині ж годинник показував лише третю пополудні, проте вільних місць майже не було як за столами в залі, так і біля шинквасу, за яким стовбичив незмінний череватий кельнер Цезар, у не новому, але чистому фартуху та з прилизаним до блиску пробором. Вже з порогу Кошовий відчув – тут щось відбувається. Точніше, намічається, й всі присутні, включно з проститутками, котрі вперше на його пам’яті поводили себе не так нахабно й виклично, об’єднані передчуттям чогось великого, визначного, що ось-ось змінить довкілля на краще.

Або йому здається, або тут і тепер зібралося мобілізоване й добре організоване військо.

Очі швидко засльозилися від густого, несвіжого повітря, просякнутого сумішшю диму від дешевого міцного тютюну й запахів пива, капусти, шкварок і ще чогось, постійно пересмаженого. Коли Кошовий завітав сюди вперше, потай, серед ночі, на запрошення місцевого злодійського короля Густава Сілезького, потім довго провітрював одяг. Тоді подумав: завсідників цього бару можна визначати на львівських вулицях за запахом – так пахкотів кримінал.

І нині напевне замислюється великий, грандіозний, не бачений раніше злочин.

– Прошу дуже триматися обережніше, пане Кошовий, – озвався з-за спини Шацький.

Схоже, дантист теж відчув підвищену небезпеку.

– Ми лиш дещо запитаємо, – кинув Клим через плече. – А вважати треба вам. Не відходьте далеко й по можливості не пускайте нічого собі за спину.

– А як зайдуть?

– Кричіть. Ще краще – тікайте, не соромно.

Сказавши так, він впевнено рушив через зал до шинквасу, не озираючись по сторонах. Йозеф не відставав, і аж тепер на обох звернули увагу. Та поки на Кошового дивилися як на людину, котра не вписувалася в місцеву атмосферу, а не на того, хто порушив заборону, прийшов, куди зась, й шукає пригод на свою голову.

Цезар витирав пивний келих серветкою, спокійно чекаючи, поки Клим наблизиться. Жестом звелів двом чоловікам відійти, ті послухалися, розступилися, дали місце. Кошовий став навпроти кельнера, демонстративно