Читати книгу - "Шлях додому"

Наступного разу, коли Лукас узяв мене з собою годувати котів, я відчула, що серед них ховається нова самиця. Вона не виходила. Я зрозуміла, що коти не дуже люб лять людей.

– Я говорив з Одрі, і вона сказала, що тепер вони нічого не можуть зробити, оскільки Ґантер повісив таблички «ВХІД ЗАБОРОНЕНО», – сказав Лукас Мамі.

– Я гадала, що він зрадіє, якщо вони спробують урятувати тих, хто лишився в підвалі. Це ж безпрограшний варіант.

– Не знаю, про що він думає, – зітхнув Лукас.

– Тобі допомогти з сітками, які вона нам привезла?

– Якщо чесно, ні, ти краще сиди на ґанку і виглядай Ґантера.

Лукас причепив повідець до мого нашийника. Гуляти! Ми перейшли на інший бік вулиці, але їжі з собою не взяли. Лукас відігнув огорожу, протиснувся в отвір, потім ляснув руками, щоб я підійшла до нього, переніс мене й повернув огорожу на місце.

– Ох, ти стаєш важкою, – пробурмотів він.

Лукас наказав мені сидіти, тож я спостерігала, як він піднімає якісь тонкі ковдри з пришитими до них невеличкими дерев’яними брусками. Від них ішов ледве помітний запах котів, і я бачила крізь тканину руки Лукаса.

– Гаразд, Белло, ти готова?

Я замахала хвостом. Лукас відстібнув повідець.

– Добре, ось твій шанс. Біжи, Белло! Біжи!

Лукас підняв ковдри й махнув ними. Я напружилася. Що я мала робити?

– Я знаю, що ти хочеш цього! Біжи! Біжи до котів!

Я не зрозуміла ані слова. Сиділа, намагаючись бути хорошою собакою.

Він засміявся, і я відчула, як від нього струменіє любов, і замахала хвостом.

– Ти не можеш повірити, що я дозволяю тобі, так? Ну, добре. – Лукас відпустив один край ковдри і, схопивши мене за нашийник, підтягнув до отвору в лігво. Я відчула запах кількох котів, зокрема Мами-Кішки. Однак вона була неблизько. Я згадала тріщину в стіні й подумала, чи не прослизнула вона бува до тієї маленької схованки.

Лукас просунув мою голову в отвір. Я не знала, що він робив, але не почувалася поганою собакою. Від котів пахло страхом.

Я вирішила побачити свою маму. Лягла на живіт і поповзла крізь отвір, що став значно вужчим. Опинившись у лігві, я обтрусилася і замахала хвостом.

Дорослих котів, як завжди, охопила паніка. Вони поводилися так, наче бачили у мені загрозу. У мені! Поки я підходила до схованки, коти всі разом, ніби зграя, кинулися крізь отвір.

– Ага! – почула я крик Лукаса.

Я просунула носа в щілину, але не змогла залізти до схованки. Принюхалася: Мама-Кішка була просто тут, у темряві. Я замахала хвостом. Чула, як та легко подалася вперед, і потім її ніс на мить торкнувся мого. Вона замуркотіла.

– Белло! Виходь!

Я розвернулася. Хотіла, щоб моя мама пішла зі мною, але знала, що вона цього не зробить.

Коли я вилізла на денне світло, Лукас був радий. Він підняв ковдри із землі, з яких на нього суворо дивилися двоє дуже похмурих котів-самців.

– Двох із них піймав у сітку! – сказав Лукас мені, широко усміхаючись. Я тішилася, бо він був щасливий.

Повернувшись додому, Лукас посадив двох котів у коробку. Вони благально нявчали, і в їхніх голосах відчувався страх.

Я з цікавістю обнюхала верхню частину коробки, і, поки це робила, вони не видавали жодних звуків.

– Ти б хотіла загнати їх на дерево, так, Белло?

Я замахала хвостом, думаючи, чи дозволить він мені погратися з ними. Може, тоді вони стануть не такими сумними.

Перед самісінькою вечерею хтось подзвонив у двері. Я загавкала, як і мало бути, і, вочевидь, цей дзвінок засмутив Лукаса.

– Перестань! Не гавкай! – крикнув він, певно, попереджаючи людину, щоб та йшла геть. Я знову загавкала. – Гей! – різко крикнув Лукас. Він ляснув мене по дупі, і я здивовано витріщилася на нього. Ми всі кричали й гавкали, тому що дзвонили у двері, то чому він раптом образився на мене?

Я відчула запах жінки на порозі й замахала хвостом. Це була Одрі! Вона була рада мене бачити і сказала, що я хороша собака, а потім забрала коробку з котами. Я подумала, що, може, вона поверне їх до лігва. У такому випадку я могла б знову їх побачити, коли Лукас наступного разу пустить мене туди.

Залишки запаху котів досі відчувалися в повітрі, коли Лукас сказав:

– Я трохи почитаю, – і ми з ним лягли на ліжко. Поруч він поставив тарілку з такими фантастичними запахами, що я ледь не знепритомніла. – Хочеш трохи сиру, ти, дурненька собако? – Він простягнув смачнючий шматочок, тримаючи його між пальцями, і я застигла, уважно його розглядаючи. – О Господи, ну ти й смішна – це ж усього-на-всього крихітний шматок сиру!

Наступного дня, коли Мама привела мене з прогулянки й саме знімала повідець, я відчула, що з нею щось не те. Від неї йшло якесь нове почуття, що супроводжувалося різкою зміною запаху поту на її шкірі. Я з тривогою обнюхала її.

– Хороша собака, Белло, – прошепотіла вона, але дивлячись не на мене, а кудись далеко. – Хух, якось я дивно почуваюся.

Зрештою вона сіла й почала «Дивитися телевізор». «Дивитися телевізор» – це коли Лукас із Мамою сідали на дивані й пестили мене, тож зазвичай я це любила. Утім, цього разу все було інакше, бо Мама була іншою. Неприємний запах нікуди не дівся, а, коли вона поклала на мене свою руку, я відчула, що вона напружена і тремтить. Я так розхвилювалася, що зістрибнула вниз і згорнулася клубком біля її ніг, але за мить знову заскочила на диван. Задихаючись, я знову зістрибнула й пішла попити трохи води. Повернувшись, сіла біля її ніг і тривожно ткнулася у них носом. Хай там що погане з нею відбувалося, я відчувала, що їй стає дедалі гірше.

– Що таке, Белло? Тобі потрібно «Зробити свої справи»? Ми ж щойно виходили.

Мама пішла на кухню й дістала коробку з ласощами. Я обожнювала звук, коли її діставали з буфета, але, коли Мама підійшла до сходів у підвал і відчинила двері, я засмутилася. Вони з Лукасом полюбляли кидати смаколики вниз, а я мала бігти по них і повертатися наверх. Зазвичай хтось із них казав: «Гарна вправа». Я не знала, що це означає, і не розуміла: якщо вони хочуть пригостити мене смаколиком, то чому просто не дадуть мені його з руки або ж одразу не запропонують усю коробку. Однак цього разу, коли Мама кинула кілька шматочків на сходи, я відчула щось недобре й не залишила її саму нагорі.