Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

щебет близнюків стельмаха Згарба, фальцети сусідських хлопців. І голос Міленки. Бавляться, подумав він. Вийшов з-за дров’яного сараю. І змертвів.

– Мілена!

Міленка, єдина його жива донька, золотце його, перевісила собі через спину патик на шнурку, що удавав меч. Волосся розпустила, до вовняної шапки причепила півняче перо, на шию замотала матчину хустку. У дивакуватому, примхливому банті.

Очі мала зелені.

Тузік ніколи раніше не бив доньки, ніколи не користався батьківським ременем.

То був перший раз.

* * *

На горизонті блиснуло, загриміло. Повів вітру наче бороною проорав поверхню Стрічки. Буде гроза, подумала Мільва, а після грози прийде сльота. Зяблики не помилялися.

Підігнала коня. Якщо хотіла наздогнати відьмака до грози, мусила поспішати.

Розділ 2

Я знавав у житті чимало військових. Знав я маршалів, генералів, воєвод та гетьманів, тріумфаторів численних кампаній і битв. Прислухався до їхніх розповідей і спогадів. Бачив я їх схиленими над мапами, коли малювали на них різнокольорові риски, коли будували плани, обдумували стратегію. У тій паперовій війні все грало, все функціонувало, все було ясним і – у зразковому порядку. Так мусить бути, – пояснювали військові. Армія – передусім це лад і порядок. Військо не може існувати без ладу і порядку.

Тим дивнішим є те, що справжня війна – а кілька справжніх воєн я бачив – з точки зору ладу й порядку аж занадто нагадує охоплений полум’ям бордель.

Любисток. Півстоліття поезії

Кришталево чиста вода Стрічки переливалася через край уступу лагідною, положистою дугою, шумним та пінним каскадом падаючи між чорним, наче онікс, камінням, ламалася на ньому й гинула у білій кипені, з якої виливалася у розлоге плесо, таке прозоре, що видно було кожен камінчик на різнокольоровій мозаїці дна, кожне зелене плетиво водоростей, що вигиналися у течії.

Обидва береги поросли кожухом гірчака, серед якого вилися пронурки, гордовито надставляючи білі комірці під дзьобами. Над гірчаком кущі мінилися зеленню, бронзою й охрою на тлі смерек, що, здавалося, були посипані порошковим сріблом.

– Воістину, – зітхнув Любисток. – Гарно тут.

Великий темний голець спробував перескочити через поріг водоспаду. На мить він завис у повітрі, напружуючи спинний плавник і замітаючи хвостом, а тоді важко впав у вируючу піну бурунів.

Небо, що темніло на півдні, перекреслила розлога стрічка блискавки, далекий грім глухим відлунням прокотився по стіні лісу. Гніда кобила відьмака затанцювала, шарпнула головою, вишкірила зуби, намагаючись виплюнути вудила. Ґеральт різко натягнув вуздечку, кобила, наче танцюючи, відступила, подзвонюючи підковами по камінню.

– Трпу! Тпрууу! Бачив її, Любистку? Холерна балерина! Зараза, при першій можливості позбудуся цієї тваринки! Та най мені сконати: заміню хай навіть на віслюка!

– Ти вважаєш, що така можливість настане скоро? – поет почухав шию, що свербіла від комарів. – Дикий пейзаж цієї долини дає насправді незрівнянні естетичні враження, але для різноманітності я б охоче подивився на якусь корчму – нехай і менш естетичну. Скоро мине тиждень, як я дивуюся романтичній природі, пейзажам та далеким горизонтам. Я затужив за закритими просторами. Особливо такими, де подають теплу страву й холодне пиво.

– Доведеться тобі потужити ще якийсь час, – відьмак розвернувся у сідлі. – Може, твої страждання пом’якшить усвідомлення, що і я трохи тужу за цивілізацією. Як знаєш, я стирчав у Брокілоні рівно тридцять шість днів. І ночей, у які романтична природа холодила мені жопу, повзала по спині й росою осідала на носі… Тпрууу! Зараза! Ти перестанеш нарешті комизитися, клята шкапо?

– Ґедзі її кусають. Падлюки зробилися заядлі і кровожерні, як воно перед грозою й буває. На півдні гримить і блискає все частіше.

– Я помітив, – відьмак глянув на небо, стримуючи кобилу. – Вітер також інший. Морем віддає. Зміна погоди, точно кажу. Їдьмо. Піджени-но того опасистого мерина, Любистку.

– Мій скакун зветься Пегасом.

– А як же інакше. Знаєш що? Мою ельфійську кобилу ми також якось назвемо. Гммм…

– Може, Плітка? – насмішкувато запитав трубадур.

– Плітка, – погодився відьмак. – Красиво.

– Ґеральте?

– Слухаю.

– Чи ти мав колись у житті коня, який би не звався Пліткою?

– Ні, – відповів відьмак після хвилини роздумів. – Не мав. Підгони твого кастрованого Пегаса, Любистку. Перед нами далека дорога.

– І вірно, – буркнув поет. – Нільфгард… Скільки туди миль, як вважаєш?

– Багато.

– Дійдемо до зими?

– Спочатку ми дійдемо до Вердену. Там обговоримо… одні справи.

– Які? Ти мене не відмовиш і не позбудешся. Стану тебе супроводжувати! Отак я вирішив.

– Побачимо. Я сказав – давай дістанемося до Вердену.

– А далеко ще? Ти знаєш ці місця?

– Знаю. Ми біля каскада Кенн Трейс, перед нами місце, що зветься Сьома Миля. Ті пагорби над річкою – то Совині узгір’я.

– А ми їдемо на південь, за течією річки? Стрічка впадає в Яругу десь в околицях фортеці Бодрог…

– Ми поїдемо на південь, але цим берегом. Стрічка повертає на захід, а ми поїдемо лісами. Хочу дістатися до місця, яке зветься Дресхот, або Трикутник. Там сходяться кордони Вердену, Брюґґе й Брокілону.

– А звідти?

– До Яруги. І до гирла. До Цінтри.

– А потім?

– А потім побачимо. Якщо це взагалі можливо, змусь свого мерзотного Пегаса до трохи швидшої ходи.

* * *

Злива наздогнала їх під час переправи, на самій середині річки. Спершу зірвався різкий вихор, по-справжньому ураганними поривами шарпаючи волосся й опанчі, січучи обличчя листям і патиками, здертими з прибережних дерев. Криками й ударами п’яток вони підігнали коней, пінячи воду, рушили у бік берега. Тоді вітер раптом стих, і вони побачили сіру стіну дощу, що сунула на них. Поверхня Стрічки побіліла й закипіла, наче хтось з неба кидав до річки мільярди свинцевих кульок.

Перш ніж вони виповзли на берег, їх наскрізь промочило. Поспішно сховалися у лісі. Крони дерев створювали над їхніми головами густий зелений дах, але не був то дах, що міг би схоронити від такої зливи. Дощ швидко посік і схилив листя, за хвилину в лісі лило так само, як на відкритому просторі.

Вони загорнулися в опанчі, накинули каптури. Серед дерев запанувала темрява, яку освітлювали тільки блискавки – ставали все частішими. Раз у раз гриміло, протягло і з приголомшливим гуркотом. Плітка полохалася, тупала й танцювала. Пегас зберігав незворушний спокій.

– Ґеральте! – дерся Любисток, намагаючись перекричати черговий грім, що котився над лісом, наче гігантський віз. – Зупинімося! Заховаємося десь!

– Де? – відкрикувався відьмак. – Їдь!

І їхали.

Через якийсь час дощ явно вщух, вихор знову зашумів у кронах дерев, громовий гуркіт перестав свердлити вуха. Вони виїхали на стежку серед густого вільшаника. Потім на галявину. На галявині ріс величезний бук, під його гілками, на товстому й широкому килимі бурого