Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

клубі. У нього, старого дурня, раптом заболіла душа, він відчуває просту любов до цих двох, нічого для них не просить, окрім безпеки, і те, що йому завжди вдавалося визначати якось інакше — «турботу», ну і, знаєте, «ніжність»…

У 1936-му Пірат (вона назвала цей період «квітень Т. С. Еліота», хоча була дещо холодніша пора року) закохався у шефову дружину. Не дівчина, а худеньке метке створіння на ймення Скорпія Моссмун. Її чоловік Клайв був експертом у царині пластиків, працював у Кембриджі на «Імперському хімічному». Піратові, професійному військовому, випало на рік чи два повернутися до цивільного життя — інакше кажучи, гульнути на волі.

Коли Пірат перебував на базі, на схід від Суецу, у місцях на кшталт Бахрейну, коли хлебтав пиво, розведене краплинами власного поту, посеред смороду сирої нафти навпроти Муаррака, залишати частину після заходу сонця заборонено — і все одно 98 відсотків венеричних хворих — один, обпечений сонцем, занехаяний підрозділ оберігає шейха та нафтові долари від якоїсь там загрози, джерело якої східніше Англійської протоки, член стоїть, все тіло у вошах, спітніло і свербить (мастурбувати за таких умов — досить вишукані тортури), всі постійно п’яні в дим, — навіть тоді в Пірата виникала непевна підозра, що життя тече повз нього.

Неповторна чорно-біла Скорпія справдила не одну Піратову фантазію про блискучий англійський шовково-литковий реальний світ, котрого, як він відчував, його надовго позбавили. Вони зійшлися, коли Клайв рушив за вказівкою «Імперського хімічного тресту» вирішувати якісь питання, і саме в Бахрейн. Така симетрія дещо розслабила Пірата. Вони ходили на вечірки ніби незнайомці, хоча вона ніколи не могла встояти проти його несподіваної появи у кімнаті (з виглядом, наче ніхто ні на кого тут не працює). Пірат, на її думку, був зворушливий у своєму невігластві щодо всього — вечірок, кохання, грошей, — тож почувалася досвідченою й водночас тісно прив’язаною до цього хлоп’яцтва попри його звички, великодержавницькі й давно вкорінені (йому було тоді тридцять три), наближення вимушеного аскетизму, адже Скорпія вважала цей роман його Останнім Загулом — хоча й сама була надто молода, ще не усвідомлювала цього, не відала, як Пірат, про що насправді йдеться у пісеньці «Танці у темряві»…

Він ніколи їй про це не скаже. Але бували миті, коли ставало нестерпно боляче не припасти до її ніг, знаючи, що Клайва вона не кине, не заволати ти мій останній шанс… якщо не ти, часу більше не лишилося… Хіба не жадає він усупереч усім надіям можливості відкинути клятий розклад життя західного чоловіка… але як чоловікові… з чого взагалі починати у тридцять три роки… «У цьому ж і річ», — посміялася б Скорпія, не стільки роздратована (вона б таки розсміялася), скільки весела від нереальності проблеми — вона ж бо сама надміру захопилася його готовністю рватися до бою, штурмувати, розтинати її (значно сильніше, ніж під час дрочки в армійську фланель у Персидській затоці, палючий нашийник кохання стискав тепер його — його член), для Скорпії, занадто навіженої, щоб не віддатися нестямі кохання, але й, зрештою, і надто нестямної, аби подумати, що зраджує Клайва…

Однак для неї це збіса зручно. Роджер Мехіко тепер переживає майже те саме з Джесікою, а той Інший Хлопака у цьому випадку відомий як Бобер. Пірат усе це бачив, проте жодного разу з Мехіко не обговорював. Так, він очікує, чи не закінчиться все для Роджера так само, — якась частина Пірата чекає, ніколи так не радіє, як споглядаючи чуже лихо, вболіває за Бобра і за все, що схоже на Клайва; той символізує ідею «аби вони виграли». Але ж інша частина — інше «я»? — та, котру йому в поспіху не варто називати «порядною», — вочевидь бажає Роджерові того, що втратив сам Пірат…

— А ти направду пірат, — прошепотіла вона останнього дня — ніхто з них тоді не знав, що останнього, — ти приїхав і забрав мене на свій піратський корабель. Дівчину з порядної родини з усталеними умовностями. Ти мене зґвалтував. Тепер я Руда Хвойда Відкритих Морів… — Цікава гра. Запитати б, чому їй таке раніше не спадало на думку? Гралися в останній (уже останній) день до сутінок, з полудня до вечора, цілі години траху, завелися так, що й не роз’єднатися, — і не помітили, як орендована кімната м’яко погойдується, стеля послужливо опустилася на фут, лампи хитнулись у своїх гніздах, якась частка руху по Темзі породила солонуваті крики понад водою, корабельні ринди…

Але поза цим, за навислим небо-морем, урядові гончаки вже натрапили на їхній слід — підступають ближче, пливуть катери і лискучі гермафродити на службі закону, агенти, котрі, побувавши в бувальцях, згодяться на її безпечне повернення, не наполягатимуть на його страті чи ув’язненні. План простий: завдати йому досить серйозного поранення, і він отямиться, повернеться до звичаїв цього світу, звареного, як круто зварене яйце, до звичного розкладу, замкнувши коло ночі, аби цю ніч скомпрометувати…

Вони розлучилися на вокзалі Ватерлоо. Там зібралося святкове юрмище — проводжали «Роту Диво-Карликів» Фреда Ропера на імперський ярмарок до Йоганнесбурга, Південна Африка. Карлики в темних пальтечках, вишуканих платтячках та приталених курточках бігали по всьому вокзалу, поглинаючи прощальні шоколадки і потрапляючи під об’єктиви репортерів. Тальково-бліде обличчя Скорпії в останньому вікні навпроти крайнього виходу розбило йому серце. Від Диво-Карликів та їхніх шанувальників долинула хвиля смішків і найкращих побажань. Ну що ж, подумав Пірат, а чи не повернутися мені до Армії?..

□□□□□□□

Їдуть на схід. Роджер вдивляється понад кермом, сутулиться, як той Дракула, у своєму «Бербері[63]», до тьмяної вовни на рукавах і плечах Джесіки чіпляються блискучі мільйони крапельок. Їм хочеться бути разом, у ліжку, відпочивати, кохатися, натомість треба на схід, а тоді на південь від Темзи, на зустріч із якимсь видатним вівісектором, аж доки Сент-Фелікс не проб’є першу. І коли миші повтікають униз, чи не з’ясується, що вони повтікали назавжди[64]?

Її обличчя біля затуманеного диханням вікна, — ще одна туманність, ще один вибрик зимового світла. Позад неї пролітають білі віхті дощу.

— А чого він сам тих собак ловить? Він же якийсь начальник? Не може знайти якогось хлопчака, абощо?

— Ми називаємо їх «персоналом», — відповідає Роджер, — і я не знаю, нащо Пойнтсмен робить те, що робить. Він послідовник Павлова, люба моя. Він член Королівського коледжу. Звідки мені знати цих людей? Їх важко зрозуміти, як і тих, у «Сноксолі».

Вони обоє сьогодні знервовані, напружені, як шибки з кепсько гартованого скла, і коли що — врозліт, від будь-якого недоречного доторку в ниючій матриці