Читати книгу - "Сабіт. Її перевертень, Влада Калина"

Розділ 7

Сабіт

Так важко мені ще ніколи не давалися розмови з жінками. Оце "міцний горішок" ця дівуля, відразу і не впорався з нею. Так і не дізнався хто вона, що вона, і ким була підіслана сюди. Хоча, якщо скласти всі факти, які я дізнався сьогодні, а саме те, що її шукають люди Ворона, а вона втекла від них, то мабуть усе ж таки, цей так званий "подарунок" я не мав отримати. Просто ця дівка по якісь мені невідомій причині, просто утекла від них… прямісінько в лісі в якому мешкаю я. Це означає, що вона випадково приповзла в грозу до мого порогу. Чи все ж таки не випадково? Може це доля? Ні! Ні в яку долю я не вірю, і не вірив ніколи. Але мені здається, що цього сіроокого "подарунка" сам Господь прислав, от тільки навіщо? Він хоче щоб я знову заподіяв їй щось зле? Мені зовсім не хочеться кривдити це створіння, що і так вже було мною скривджене. На цей раз все може скінчитися не так добре. Я можу і вбити, ненароком. Жах! Потрібно щось придумати до повного місяця, часу не так і багато лишилось. 

- Сабіт! Сабіт! - тормошила мене за плечі тітка Марина. 

Я здається замріявся, хоча ні, я ж ніколи не мрію. Просто погрузився в свої думки, сидячи за столом на кухні. Два дні нічого не їв. Цей клятий бодун мене зовсім виснажив. Хочу їсти. 

- Сабіте, синку, забери лікті зі столу. Так не красиво, - Марина ставила переді мною порожню тарілку.

- Я в себе дома, на своїй кухні, - скоса глянув на неї. Ця жінка мене вже дістала своїм вихованням. Але звільняти я її не збираюсь, адже знаю, що вона одна з небагатьох, хто не зрадить мене ні за які гроші. А ще, вона дуже допомагає мені коли я перетворююсь на те чудовисько.

- Все одно це не виховано! Ти ж не свиня! - стукнула мене рушником по макітрі, що висів на її плечі.

- Марино, а ти знаєш, що свинею на зоні називають тих, хто обманює? На них так і кажуть - хрюкало… Тож я не свиня!

- Ой, ой, ой! - взяла в руки сковорідку. - Іноді ви господарю таке верзете, що й на голову не налазить… коли п'яні… тоді ви ще те хрюкало.

- Скоріше вовкулака, - посміхнувся. - Доречі, де ця "лісова німфа"?- кивнув на вхідні двері, в які вже хвилин десять вдивляюсь. Чекаю коли ж дівка надумається завітати до кухні. - Я ж їй наказав теж спуститися.

- Не знаю. Коли я пепебінтувала її плече, то дівчина сказала, що спуститься за хвилину.

- Її вср*на хвилина давно минула, - я вдарив кулаком по столу. Марина аж підскочила. - Ця дурепа навіжена вирішила знову показати свій характер? - підвівся з-за столу.

- Ви куди?

- Піду показувати свій… характер… Зараз прийду! - буркнув, та направився до дверей.

- Хоч нічого їй не зломайте! Вона ж така тендітна! Бідолашна.

- Вона не бідолашна… Не хвилюйся, сьогодні ж не повня!

- То мені на стіл що не накривати? - чув я за своєю спиною. Нічого не відповів, а хутчіш побіг на другий поверх до своєї кімнати.

Навіть і не думав стукати у двері. Ще чого! Досить з мене цих ігор, я в них більше не граюся, вже так років з десять.

Не довго думаючи зі злості відчинив двері, та заскочив в середину. Але в моїй кімнаті була тиша. Я зупинився на порозі, прислухаючись, та роздивляючись. 

Може хвойда сховалась десь? Але навіщо? Щоб вискочити зненацька і вальтанути мене по башці?... Якщо так, то дурна ідея. Така ж дурна як і вона сама. 

- Ти де? Виходь, бо знайду гірше буде! - кричав я. У відповідь тільки тиша. - Ей! Агов!... Якщо надумалась злиняти, то не вийде. Охоронці тебе все одно не випустять. В нашому лісі самотній дівчині краще не гуляти!

Я проходив дальше, ще дальше, озираючись. Не така вже й величезна моя кімната, щоб тут загубитися. Я що дівки не знайду!!!

За секунду почав якийсь шурхіт, чи шум, чи, що там було… Ну, звісно, це ж шуміла вода зі сторони ванної кімнати.

Невже наша "мадам" вирішила помитися, коли я наказав спуститися до кухні? В цьому домі всі від рук відбилися. Моє слово вже нічого не варте?

Ну, я їй зараз покажу хто в домі господар!!!

Зі всієї дурі яка в мене була, гепнув ногою по дверях ванної. Ну, і чорт з ними. Я просто гадав, що вона зачинилася, тож вирішив вибити. Зате, налякаю, буде знати хто я, і як мене слухати. 

- Ай!!! - крикнула дівка, та прикриваючись руками, притислась до стінки душової кабінки. Я здається її дійсно налякав, коли влетів сюди.

- Ти охриніла? Рану не можна ще мочити! - все, що зміг видавити з себе. Здається це я охринів. Якогось біса злився. Немов з ланцюга зірвався. Мабуть на мене так діє приближення повного місяця яке буде через чотири дні. Я навіть не уявляю, що тоді буде коли ця "русалка" тут залишиться.

- Чого тобі іроде потрібно від мене?! - все ще стояла оголена, під струмом води, намагаючись руками заховати те, що я вже й так роздивився. По її обличчю стікали краплі, які заважали їй дивитися на мене. Дівуля весь час то заплющувала очі, то намагалася хоч щось розгледіти.

- Ти ще вчора не на милася на дощу? - єхидно засміявся я, склав руки на грудях, і сперся в стіну. Витріщався не те слово. Здається мій погляд доводив її до сказу. Ця дівка не знала куди подіти себе в тій кабінці.

А, мені, якщо чесно, захотілось зайти до неї. Промайнула думка, зірвати з себе одяг, і вскочити туди. Цікаво було б подивитися на її реакцію. 

- Тебе забула запитати коли мені митися! Вийди звідси… чи хоча б відвернись!

- Що?! Ти не забувай хвойдо, що ти в моєму домі? - я зробив крок до неї. - По перше - слухатися мене, якщо хочеш жити. - Знову крок. - Мовчати. Завжди мовчати і не сперечатися, я цього не люблю - це по друге. - Знову крок, і я в душовій. - І в третє…- Дівка витріщилась своїми сірими очима, та ще сильніше сперлася в стінку. Одна її рука була на її грудях, інша нижче.

О, Господи!!!

Якого чорта я зайшов сюди! Вже й сам мокрий з ніг до голови. І не тільки мокрий, ще й збуджений. Ця кістлява незнайомка, така зваблива, хоч і огризається багато. Здається якщо я ще трішки по стою тут, то вона побачить, як я її хочу. Мій стояк навіть штани не заховають.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍