Читати книгу - "Б’юсь об заклад, моя?, Рошаль Шантьє"

Розділ 7.2

І ми відлипаємо від стіни, до якої нас пришвартувало потоком учнів, що снують туди-сюди, і вливаємося в потік.

— А до речі, щодо Лукашина, — повертається Тая, трохи швидше за мене підібравшись до східців, — Аріно, він же з тебе очей не зводить!

— Ага, причому з першого курсу. Спочатку намагався клинці підбивати, але я його швиденько відпровадила, — я рівняюся з нею, і ми піднімаємося сходами на третій поверх.

— М-да, уявляю, як ти його відпровадила, — невдоволено хитає Тая головою.

— Гей, нічого такого. Але він чомусь пирхнув і пішов, — знизую плечима, — зате більше не підходив. Я ж не винна, що коли я з ними по-людськи і коректно, до них не доходить!

Насправді все я розумію. Образила тоді Тьомку, але я до нього і так і так… І «Артеме, я сьогодні не можу з тобою зустрітися, ні, завтра теж не вийде, і післязавтра», і «Артеме, ми не зможемо з тобою гуляти разом, не ображайся, мені зараз не цікаві зустрічі з хлопцями», і «Звідки у тебе мій номер, Артеме? Будь ласка, не дзвони мені більше, якщо це не стосується університету!»

Так він мені потім щодня надзвонювати почав! То у нас пару перенесли, а за півгодини вже знову на місце поставили. То нам три доповіді задали, і в мене, напевно, часу на них не вистачить, і він готовий допомогти. А потім так взагалі прямо додому до мене ввалився, набрехавши нашій Катьці, що я, нібито, з отруєнням валяюся, а в нього завдання якесь від деканату, яке телефоном звичайно ж сказати не можна. Лише особисто! А наступного дня він дзвонив мені, бо в мене, мабуть, від цих трьох доповідей сумка важка, і він із задоволенням мене зустріне і допоможе дотягнути аркуші. Ну дістав!

Тож коли Артем Лукашин, моя особиста приставуча п’явка, підійшов до мене після пари через ще одну якусь там нісенітницю, я вже не витримала! Кричала так, що він аж почервонів! Дякувати Богу, одногрупники вже встигли вийти. І Таї я не набрехала, Лукашин реально думав, що це я собі так ціну набиваю і кокетую з ним!

— Коротше, якщо ти ще раз підійдеш до мене, шалений шматок м'яса, від тебе одні ріжки та ніжки залишаться! Я тебе покусаю! Ще й так, що тобі не приємно буде, а боляче! І це не флірт! — прокричала я останнє в його обличчя і вийшла з аудиторії.

Більше Артем не діставав, тільки завжди виділяв мене з натовпу. Коли міс-універ обирали, він сказав на всю аудиторію, що хто, як не я маю перемогти. Потім обурився, що мені англійську на другому курсі автоматом не закрили. І ще по дрібницях. Я знала, що він закоханий у мене, всі це знали, але мені Лукашин не подобався, особливо після того, як став п’явкою.

До Сидельцева входимо без п'яти і який голосний видих одночасно наповнює аудиторію, коли той каже, що зріз переноситься на п'ятницю. Прям добре на душі стало і по сяючих усмішках навколо я зрозуміла, що не тільки мені. Навіть Ксюша Федорова мені посміхнулася, потім, звичайно, знову перетворилася на надуту козу, але секундне перетворення з перевертня на людину сталося.

Уявляєте, якби Джейк із «Сутінок» Стефані Майєр перетворювався не на вовка, а на козу, як Федорова…?

Власне, приблизно такі думки займають мій мозок на основах підприємництва, потім на англійській, де ми пишемо самостійну, потім на логіці, де я прямо скажемо, залипаю. Лекція ж. А потім самостійна з управління продажами.

Неспішно, день у день так проходять кілька тижнів.

Той самий зріз у Сидельцева я написала на п'ятірку, як і Тая. Він особливо не валив і за шпори не виганяв, тож справді, це був лише зріз. До кінця пари його взагалі в деканат викликали і Сергій Юрійович, взявши ноги в руки, швиденько побіг у вказаному напрямку, на ходу гублячи капці і: «Здайте свої роботи старості і занесіть мені!». Так що не написати цю роботу було складно, шкода, що не завжди так щастить.

Попутного ніякими вітрами до мене не надуло. По ВНЗ ходять чутки, що поїхав кудись. Вже понад чотири тижні. Середина грудня, сесія починається наступного тижня, тож голови від конспектів не піднімаю. Ось і зараз виходжу з універу, повертаю за ріг, і гальмую, бо бачу Вітрова, який голосно щось говорить Мишкові.

— Гей, мене в місті не було, мужику, дай фору.

— Просто скажи, що не по зубах і закриємо питання інакше.

— Мені по зубах. Я й тебе перекушу, Міхасю, якщо треба буде.

Повз мене в їхній бік пройшли дівчата і хлопці замовкли. Розмова була закінчена, тому я вийшла і попростувала до зупинки, поки Макар мене не гукнув.

— Аріно, — наздоганяє мене, коли я так і не обернулася, — що ж ти так біжиш від мене завжди?

— Я не від тебе біжу, а у справах, — видихаю, намагаючись зберігати спокій. Роботи не початий край, а він розмовляти зі мною хоче. В мене сесія!

— Я зрозумів-зрозумів. Ось, візьми, — і в мене в руках опиняється пакет.

— Мені нічого від тебе не потрібно, самозакоханий ти… та толстовка? Я ж була в магазині того вечора, їх усі розкупили! — бурмочу, очманівши від шоку, бо ця толстовка і справді шикарна!

— Так ось які невідкладні справи в тебе були, — коментує він без докору, але з тією самою незмінною усмішкою на вродливому обличчі. В його очах оселилися смішки, а його погляд… трохи ніжніший за звичайний, — візьми, я знаю, ти хочеш. Толстовку, я маю на увазі.

— Дякую, — відповідаю, намагаючись забути про те, який же він таки гімнюк. — і я навіть скажу: гарного дня.

Кажу насамкінець і це звучить поблажливо. Саме так, як я і хотіла сказати. Обходжу його, щоб піти. Звичайно, тепер у моїх руках брендований пакет, але посмішку радості поки що приглушую. Не хочу, щоб у нього від власної важливості півнячий гребінь замість корони виліз.

— Може сходимо в кіно? — звучить навздогін, а я зупиняюся і навіть обертаюсь.

— Кіно? О ні, солоденький. Гарного дня – твій максимум.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍