Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

7. Татяна

Мій погляд знову блукає по кімнаті. Велика шафа-купе, де замість дверцят прикріплене скло. Завдяки цьому кімната здається ще більшою. Двоспальне ліжко з чорними простирадлами, до якого щільно прилягають дві тумби по обидва боки. На стелі багато дрібних лампочок і через це у приміщенні доволі світло. Ліворуч від ліжка вікно, яке веде на балкон, а от праворуч — двері. Підходжу до них і натискаю на ручку. Вона піддається. Ступивши крок вперед, опиняюсь у ванній кімнаті. Натискаю на вмикач. Чорно-білі відтінки стін, які контрастують із золотистою ванною по центру кімнати й підлогою із такими ж вставками. А от раковина з тумбами внизу блискучого білого кольору, над якою овальне дзеркало й кардинально інший колір унітаза — чорний глянець. На протилежній стіні невелика шафа.

Йду до неї. Відчиняю. Декілька рушників білого та чорного кольорів, халат. Це на одній поличці. На наступній все для особистої гігієни, навіть є кілька свічок і піна для ванни. У самому низу капці й вони точно не мого розміру. Сорок п'ятий так точно! 

Підходжу до дверей і замикаюсь зсередини. Мені кортить напустити цілу ванну води, щедро налити у неї піни, запалити кілька ароматних свічок і просто насолодитись миттєвостями.

Сумно усміхаюсь, відкладаючи мрії на потім, і швидко роздягаюсь. Беру з полички губку та гель для вмивання і прямую до золотистої ванни. Попою сідаю на холодний мармур і відкриваю кран. Морщусь від відчуттів, але не відступаю — зціпивши зуби, спостерігаю, як золотиста ванна наповнюється кришталем.

Я не знаю, куди зірвався Андрій і коли він повернеться, та певна, що у ванну кімнату не буде дертись. Доронін не любить, коли вдираються у його особистий простій, тому й не вчиняє так стосовно інших.

Інтуїтивно відчуваю, що можу дозволити собі поклеїти дурня, трішки насолодитись моментом, бодай частково втілити мрію з пухнастою, ароматною піною, але мозок не спить… він малює інше!

Я не маю жодного уявлення, куди подівся Стас. Він наче крізь землю провалився і не дає про себе знати. Мій мозок без зупину атакують жахіття. Я страшенно хвилююсь і вже починаю думати про найстрашніші варіанти.

Перед очима навіть з’являються видіння, де я у чорному, йде холодний дощ, а поруч похмурий Андрій, завмер, мов скеля, такий холодний і незворушний. Проте він немов твердь земна, за яку я хапаюсь, щоб не зірватися у прірву. Цей чоловік наче стіна, за яку я ховаюсь від усього світу. І він не відштовхне. 

Хитаю головою, намагаючись витрусити з неї непрохані примари. Обхоплюю руками зігнуті ноги й кладу на коліна голову. Мені хочеться закутатись у кокон, який врятує. Заспокоїть. Забере непотріб і прийме удар.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍