Читати книгу - "Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем"

Розділ четвертий

До прохання шефа порадувати Васнецова я не прислухалась. У звичній броні костюма було якось спокійніше, чи що, та й я звикла не привертати до себе зайвої уваги. До того ж, п'ятниця йшла як зазвичай, Васнецов, на щастя, зволив не заглядати в мене у відділ та не підсунув ніяку чергову блондинку. Певне, вирішив зайнятись тим уже після Нового року, а поки що планував черговий уїк-енд, тим паче, наближались довгі вихідні.

Якщо чесно, я навіть понадіялась, що шеф про мене забув. До себе не викликав, нічого не хотів, на відправлений електронною поштою звіт, точніше, його фінальну версію, відповів "чудово, прийнято", наче я була його студенткою, а цей строгий професор зволив нарешті прийняти курсову роботу.

Але все ж, щось заважало спробувати втекти з роботи на півгодини раніше, і я терпеливо чекала шостої вечора, щоб не отримати покарання за якусь дурню типу невідповідності робочому режиму. Шеф може! І про Снігуроньку він теж не забуде! Котовський – той ще мисливець, точно підстерігає мене, як той кіт біля мишиної нори, сподівається, що я висунусь за сиром, точніше, скористаюсь примарною можливістю втечі. А тоді він піймає мене де-небудь у ліфті і…

Звільнить. Тому що нічого більшого я йому просто не дозволю.

Як би повільно не тягнувся час, а бажана шоста година вечора все-таки наступила, і я, з полегшенням вимкнувши комп'ютер, направилась до виходу. Ледь стрималась, щоб злодійкувато не озирнутись в пошуку тіні Котовського, закрила за собою двері…

І відчула, як хтось опускає руки мені на плечі.

Шеф?

- Ну що, Криса*, - злобно зашипіли за спиною, - все-таки настукала?

Ні, не шеф. А шкода. Данило Сергійович, може, і не край моїх мрій, та й я не в захваті від перспективи опинитись в його пристрасних обіймах, але в нього є ряд переваг. Наприклад, відсутність дурної звички називати мене Крисою. І пити багато коньяку.

Васнецов, щоб його!

- Не розумію, про що мова, - холодно відмітила я, намагаючись змахнути руки Васнецова зі своїх плечей. – Не хочу продовжувати розмову в такому тоні.

На жаль, чоловік був налаштований вельми серзойно. Замість того, щоб відпустити мене і відійти в сторону, він силою повернув мене до себе обличчям і штовхнув до стіни, притиснув до неї і навис, отруюючи повітря алкогольним диханням.

- Сіра, мерзотна Криса, - прошипів він, змірявши мене гидким поглядом, наче оцінюючи. – І що шеф в тобі знайшов? Якого чорта вирішив послухати?

Він з такою силою смикнув мій піджак, що якщо б не якісні, подвійні шви, то точно б щось порвав. Рукав, наприклад, відірвав би, за який з якогось дива вирішив посмикати.

Моє бажання не втрачати оптимізм і залишатись спокійною та стійкою зникло просто на очах. Згадався той вечір, коли я була Снігуронькою, і до стіни мене притискав шеф. Між іншим, Котовський робив це куди ніжніше, максимум на психіку давив! Ейчар же був у такому стані, що міг зважитись і на насилля.

- Васнецов, - прошипіла я, хапаючись за залишки внутрішнього спокою, - забери від мене руки. Ті геть здурів?

- Невже нашому Котовському подобаються такі сірі, неприглядні підстилки? – чоловік наблизив своє лице до мого, і алкоголем запахло ще сильніше. – Чи, може, в тебе є за що потриматись?

Ще одна хвилина, і я його вдарю. І все одно, що потім точно вилечу з роботи.

- І я не Васнецов! – не стихав він. – Для тебе я Дмитро Андрійович! На ви і шепотом! Ти, гидка, мерзенна…

- Руки! – нагадала я, намагаючись відштовхнути його від себе. Інакше я згадаю, чому мене вчили на курсах самооборони. І тобі, Дмитро Андрійович, ті спогади не сподобаються аж ніяк!

Васнецов аж зубами клацнув, але не від розчарування, а просто так, щоб налякати, і нахилився до мого вуха.

- Лишень пискни, - пригрозив він, - і я тебе по стіні розмажу. Я зроблю все, щоб ти звідси кулею вилетіла, навіть прибиральницею в пристойне місце не візьмуть! Зрозуміла мене, ти!

Не дивлячись на те, що я своє розуміння ніяк не підтвердила, Васнецов вирішив, що отримав схвалення. Його пальці мазнули по гудзикам мого піджака в спробі їх розстебнути, але чоловік був до такої міри п'яним, що ледь міг щось зробити. Я спробувала вивернутись з його рук, розраховуючи на те, що можна вирішити цей конфлікт мирно і без чергової сварки з начальством, але Васнецов, зараза, виявився сильним – і так скрутив мені зап'ястя, що я аж пискнула від болю.

- Ольго? – голос шефа, що прозвучав зовсім близько, здався мені солодше пісні. Не думала, що буду так рада його чути. Ольго, здається, ми домовлялись…

Стукнули двері. Я нічого не бачила, весь огляд закривав Васнецов, але чомусь від присутності начальства легше не ставало. Хтозна, як він все зрозуміє… І на чиїй стороні буде!

Але Дмитро Андрійович, чорт би його побрав – хто ж цього придурка так називати буде?! – явно нічого не чув. Принаймні, все ще змагався з моїм піджаком, і я вже навіть прицілилась, щоб вдарити його посильніше…

- Це ще що таке? Васнецов! – тепер вигук шефа продзвенів прямо в мене над вухом, а Васнецов в одну мить кудись дівся – я геть і не зрозуміла, як він так швидко відскочив. – І як мені то розуміти?!

Данило схопив Васнецова за комірець, ще й так міцно, що той, смикаючись, ніяк не міг вивернутись, і уважно вдивлявся в його обличчя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍