Читати книгу - "Необхідне зло, Абір Мукерджі"

глумливо хмикнула.

— Може, ваш приятель відповість?

Я повернувся до Не Здавайся.

Він похитав головою.

— Балабхадра — брат Джаґґернаута.

Сім

  тже, ви дозволили йому застрелити себе? За годину ми вже повернулися до кабінету лорда Таггарта. Наші спроби вистежити вбивцю не дуже допомогли поліпшити думку комісара про нас.

— Важко було його зупинити, сер,— відповів я.— Він тримав у руці заряджений пістолет.

Ба більше, я навіть радий був, що він застрелив себе, а не мене.

— Ти переконаний, що саме цей чоловік убив кронпринца?

— Так, сер. Саме зараз його револьвер перевіряють. За двадцять чотири години матимемо підтвердження, чи він є знаряддям убивства.

Комісар обміркував мої слова.

— І нічого не вказує на зв’язок убивства з політикою?

— Ми не можемо знати, чи це одиничний напад розлюченого фанатика, чи початок чогось серйознішого, сер.

Таггарт зняв окуляри й потер перенісся.

— Чи маєте якісь припущення, джентльмени?

Я чекав на це запитання, та від цього відповідати на нього було не легше. Були у мене думки, але нічого вагомішого за міркування, здогадки та припущення, і нічого, що б мало під собою обґрунтування. Але лорд Таггарт хотів отримати відповідь, і моїм обов’язком було цю відповідь йому дати.

— Маємо кілька теорій, сер,— відповів я,— але нічого конкретного.

— Усе одно хочу їх вислухати.

— Перша і ймовірніша на даному етапі: цей чоловік був релігійним фанатиком, який затаїв образу на крон-принца. Проблема в тому, що ми не знаємо, чому він скоїв убивство.

— Хто знає, чому фанатики взагалі щось роблять? — відповів на це Таггарт.— Саме тому їх і називають фанатиками. До того ж той факт, що він себе застрелив, дозволяє припустити, що хлопець був несповна розуму, Семе.

Не Здавайся тихенько кашлянув. Таггарт повернувся до нього.

— Хочете щось додати, сержанте?

— Якщо ваша ласка, сер, із цією теорією можуть виникнути деякі... ускладнення.

— Наприклад?

— Тут є декілька слабких моментів, сер. Коли вбивцю загнали в кут, він спалив у кошику для сміття якісь документи, а тоді спробував утекти. Я припустив би, що він намагався знищити докази. Це було важливіше, ніж утекти самому, а це вже вказує на змову.

Таггарт поміркував.

— Удалося щось зрозуміти із цих документів?

— Ні, сер,— відповів Не Здавайся.— Коли ми потрапили в кімнату, від них залишилася купка попелу.

— Отже, на цьому етапі ваша теорія — не більше, ніж припущення?

— Так, сер.

— І ще листи, сер,— додав я.— Ті, що хотів показати нам принц.

— Ви їх знайшли? — запитав комісар.

— На жаль, ні, сер,— була моя відповідь.— Ми допитали дивана й ад’ютанта принца. Диван стверджує, що нічого про них не знає. Ад’ютант каже, що йому показували їх у Самбалпурі, але вони написані мовою, якої він не знає. Ми попросили дозволу обшукати кімнати принца, але диван відмовив. Був невблаганним. Сказав, що апартаменти в готелі — це суверенна територія Самбалпура.

— Тож листів ви теж не маєте,— гримнув він.— Віце-короля дуже цікавить ця справа. Ніщо не мусить перешкодити переговорам. Ураховуючи таку увагу, нам потрібне щось більше за кошик попелу, щоб цю справу не закрили.

— Ще одне, сер,— додав я.— У номері вбивці ми знайшли обривок газети. На ньому сліди збройового мастила. Ми вважаємо, що в цю газету загортали револьвер.

— І?

— Припускаю, що це могла бути посилка, сер. Хтось передав убивці зброю саме для цієї справи. Ми мусимо покопати в цьому напрямку.

Комісар зітхнув.

— Цього замало, Семе. Віце-король бажає, щоби справу було закрито. Якщо ми не запропонуємо нічого суттєвого, попри всі слабкі моменти мені доведеться справу закрити.

Ми з Не Здавайся мовчки попленталися до мого кабінету.

Слабкі моменти.

У вустах комісара цей вираз набув несерйозного значення, немов листи й інші свідоцтва змови можна було так легко викинути на вітер і забути про них.

Але я про них пам’ятав; вони засіли в моєму мозку, немов камінчик у черевику. Я весь час повертався до них думками, як той п’яничка, якому кортить перехилити наступний келишок. Адже для мене вони втілювали у собі приховану правду і, як наслідок, відхилену справедливість.

А справедливість була для мене важливою. Завжди — і особливо після війни. Вона навчила мене, що у цьому світі не так уже й багато цієї справедливості, і якщо я можу зробити хоч щось, щоб її збільшилося, це не так уже й погано.

— Гаразд,— сказав я, сідаючи за стіл.— Начальнику хочеться чогось суттєвого. Тож шукатимемо.

Із шухляди стола я витягнув теку, а звідти клаптик газети і памфлет, у якому, на думку Не Здавайся, містився релігійний текст.

— Потрібно це перекласти,— заявив я.

Не Здавайся глянув на папірець — на той бік, де була світлина й англійські літери «NGER 99К».

— Можна подивитися, сер?

Я передав йому папірець, і він уважно його оглянув.

— Знаю, що це! — вигукнув він, усміхаючись, як той француз у винному погрібці.— Мені ще тоді здалося, що я це десь бачив!

— І що це?

— Це реклама швейних машинок, сер. Точніше, моделі «SINGER 99К».— Обличчя його раптом спохмурніло.— Не певен, що нам це щось дає.

Я замислився.

— Може, і дає...

Не встиг я продовжити, як у двері постукали. Не Здавайся підвівся, щоб відчинити. На порозі стояв наш пеон, Рам Лал. Старий років шістдесяти, із сивим волоссям, короткою борідкою, згорблений, якими бувають люди, що все життя просиділи на стільці, чекаючи на повідомлення, які мусять віднести. Попри тривалу службу, Рам Лалу так і не вдалося опанувати англійську, і моя бесіда з ним зводилася до кількох фраз на англо-бенгальському суржику, мови жестів, криків і розмахування руками.

— Інспекторе капітане сагибе,— сказав він, віддавши честь.— Один лист приходить.— Він простягнув мені маленький конвертик.

Ані печатки на ньому, ані марки. Я відкрив. Усередині було два аркушики паперу і кілька рядків синім чорнилом. Літери були іноземними, прочитати їх я не міг, та я знав, що вже бачив їх раніше,— на папірці з рекламою швейних машинок.

Я передав аркуші Не Здавайся.

— Здогадуєтеся, що це?

Він розплився у посмішці.

— Застереження принцу Адгіру? Може, боги нам посміхнулися?

— Хто вам це передав? — запитав я пеона.

— Кі?

— Не маю часу на ці