Читати книгу - "Серденько Змія, Віолетта Котова"

Глава 4.1

Юля

  Я дивилася на свою форму та нагадувала собі м’ясника з фабричного магазину м’ясного комбінату, який розташовувався біля будинку, в якому я з батьками мешкала в далекому дитинстві. Коли ми ходили до того магазину, дядько за склом, який обробляв великі свинячі туші, здавався мені великим й дуже страшним. Часто ховаючись за маминою ногою я боялася навіть визирнути та глянути в його бік. Кремезний чоловік з величезними руками, якими тримав спеціальну сокиру, фартух якого завжди був перемазаний кров’ю, неприємний запах, від якого воротило, все це нагадувало якісь фільми жахів, які в ті часи транслювали по телевізору лише вночі. Зараз я була дуже на нього схожа, тільки без фартуха, і кров на мені була, на жаль, зовсім не тваринного походження.

 Ця ніч видалася тяжкою, знову активні бойові зіткнення, обстріли, вибухи. До нас доставили багато поранених, яким ми з командою медиків намагалися надати необхідну першу допомогу, врятувати, дати шанс важкопораненим на подальший порятунок, вчасно відправити до шпиталю, подарувати життя… В цивільному житті, я себе почувала достатньо сильною людиною, думала, що вже багато бачила, особливо в часи роботи у кареті швидкої допомоги. Неодноразово доводилося виїжджати на виклики стосовно дорожньо-транспортних пригод, не кожного разу всі учасники виживали. Були й летальні випадки, коли при нас рятувальники діставали людей, що застрягли в залізній пастці… Були випадки поранень з вогнепальної зброї, нещасні випадки… Але те, чого я встигла надивитись на війні, не йшло в ніяке порівняння з цивільним життям. Травми мали зовсім інший характер та були набагато страшнішими, а кількість постраждалих не давала можливості навіть думати про щось інше, окрім свого обов’язку. Лиш іноді, в такі рідкі періоди затишшя, видавалися моменти на короткий відпочинок. Саме тоді мене й накривало, усамітнюючись десь поряд стабілізаційного пункту, я ридала, бо все частіше не мала сил тримати в собі емоції які накопичувалися, шукаючи вихід назовні.

 Кожен з колег медиків мав свої способи тримати нервову систему в тонусі, мені було необхідно плакати, після втрати солоної рідини у вигляді гірких сліз, ставало трошки легше, знаходилися сили йти працювати далі. З першого дня, коли я тут опинилась, я ще не забула жодного з пацієнтів, які пройшли через мої руки. Мені щиро хотілося, щоб в майбутньому вони одужали, від деяких, я навіть отримувала звістки із вдячністю, але на превеликий жаль, були й ті, яких не вдалося врятувати, і це був нестримний пекельний біль, який можна було тільки придушити, але не згасити. Колись мій батько казав мені, що я не створена для медицини, бо маю дуже добре серце. Мабуть, в його словах була частка правди, я виявилася гарним фахівцем, але не здатним пережити біль інших.

- Юль! – мене знайшов Юра, в цивільному житті звичайний анестезіолог, який тепер став військовим медиком, спеціалістом ледь не на всі руки. – Агов, Юль! – поклав мені на плече долоню, трохи стиснувши. – Ти чого тут без каски, без жилета?! – говорив невдоволеним тоном, але присівши на колоду біля мене, пом’якшав. – Знову плачеш… - зітхнув тихенько.

- Як бачиш. – сказала теж невдоволено, бо хотіла побути на самоті, що в черговий раз не вийшло. – Вже практично заспокоїлась, не хвилюйся.

- Не можна так, дівчинко! Ти ж лікар.

- Не треба мене вчити, я ж не кажу тобі, що заливати себе енергетиками шкідливо.

- Я це роблю, щоб менше спати, сама знаєш. – я тільки махнула рукою.

- Все я знаю. – підкурила цигарку, зітхнула дивлячись кудись далеко поміж густих дерев, понівечених війною.

- Ти якось кепсько виглядаєш останнім часом, може тобі у відпустку?! – ні, ну от навіщо тільки приперся, на нерви діяти…

- Все нормально, тобі здалося.

- Ні, не здалося! – от невгамовний же.

- Юра, я впораюся! – розлютилася від його натяків. – Мені просто їх всіх шкода, але без мене в них буде ще менше шансів вийти з цього пекла живими.

- Все так, але…

- Ніяких але, Юр! – перебила його браваду. - Дякую за турботу, мені не потрібна відпустка! Краще дай мені спокій на десять хвилин.

- Як знаєш! Тоді обіцяй не ризикувати собою. – протягнув мою каску, яку я залишила на столі.

- Гаразд. – демонстративно взяла і вдягла її, міцно закріпивши ремінець. – От, бачиш! – посмикала руками. – Все, тепер я можу побути одна?

- Ні!

 Юра нічого не встиг відповісти, бо за нього це зробив хтось інший, з доволі знайомим голосом. Він стояв позаду, але десь поряд, а я чомусь боялась обернутися та побачити його в обличчя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍