Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

ГЛАВА 5 НІНА

Навіщось я вчусь на економічному факультеті Національного університету імені Т.Г. Шевченка і примушую себе вивчати менеджмент, маркетинг, інвестиційну діяльність та інноваційні моделі підприємства, коли мені шалено подобається розказувати туристам про найцікавіші куточки Києва, ходити разом з ними вуличками й вражати такими фактами, від яких вони дивуються, окуляри лізуть на лоба, щелепи відвисають до асфальту, бруківки чи то тротуарної плитки. Особливо прикольно, коли в групи потрапляють іноземці. Вони до цього взагалі не уявляли, яка-така Тмутаракань та Україна, а тут виявляється стільки дивного й автентичного. Вони думають, що ми з лісу повилазили, а я їм, що у 11-12 столітті Київ був у 50 разів більший за Лондон,  понад 10 разів - за Париж.  Щоб зовсім вже добити морально, згадую, що  монумент-скульптура «Батьківщина-мати» у висоту понад 100 метрів, тому входить до п’ятірки найвищих пам’ятників світу, і, що приховувати, - вища за американську статую Свободи.

Сьогодні була група десятикласників. Автобусно-пішохідна екскурсія. Ледве примусила ( силою слова) повитягати навушники й відірватися від смартфонів. Поки автобус їхав вздовж набережної Дніпра, розказала про початки міста, зробивши наголос на легендах й літописних згадках. Першим у нашому маршруті був пам’ятний знак на честь заснування міста Києва із залізобетону, вкритий кованою міддю у вигляді плоского човна з фігурами братів Кия, Щека та Хорива, а також їхньої сестри Либеді. Навмисне акцентувала увагу, що Кий натягнув лука, а Щек з Хоривом  стоять зі списами.

Діти  поволі, без ентузіазму залишили теплий автобус, весь час ремствуючи, що їх потягли на екскурсію, а не на каток. Та все ж  попрямували за мною. Обов’язково  в компашці знайдеться хлопець, що буде косити під клоуна. Клієнтура для естрадно -циркового. Цього разу таких веселих було двоє.  Як звати мене вони не запам’ятали, а от я їхні імена гарно вивчила, бо тільки й було чутно: “Коля! Куди тебе понесло? Вітя, я тебе на жодну екскурсію не візьму! Коля не чіпай це! Там написано «Не лізь! Уб’є! Колись доскачетеся”  Ці двоє заважали й задавали дурнуваті питання, але з ними було весело. Я із співчуттям дивилася на їхню вчительку, яка вирішила під час канікул окультурити ввірених їй діточок.  Хоч я старалася розказувати не нудно, періодично задаючи питання або  вражати фактами, мотивації для підлітків-слухачів було малувато. Опоки я із захопленням  (мене іноді, як того Остапа, серйозно несе)  розповідала про пам’ятний знак, про його відкриття,  про те, як завалилися дві фігури від корозії металу й довелося реставрувати споруду, Коля та Вітя  намагалися зняти повітряну кульку, що застрягла серед гілок невисокого деревця. Вчителька  лише раз зробила спробу повернути їхню увагу, а далі плюнула і лише тримала їх у полі зору. Їй, як і мені, було цікаво, кулька відчепиться і  полетить в небо чи Коля і  Вітя полетять на листя?

—    Як ви думаєте, де на цьому монументі Щек, якщо врахувати, що  він був головним князем, а чим вищим був статус, тим вищим мав бути спис?

   Усі швиденько порівняли висоту списів першої та другої постаті й дійшли висновку, що Щек – посередині, а Хорив- перший. Я продемонструвала купюри від одного до п’яти  тисяч купонокарбованців у своєму саморобному альбомчику (це мені батько знайшов) та купюру в двісті гривень, випущену у 2001 році, де був знак Либеді. Ідея нової  мотивації з’явилася спонтанно і я пообіцяла, що нагороджу в кінці екскурсії того, хто дасть відповідь  на моє ключове питання. Яким буде питання – інтрига, а от приз – цілком реальний. І показала двісті гривень. Боже, який космічно-феєричний ефект: дехто з учнів навіть конспектував. Коля й Вітя з недовірою до цього поставилися, чекали, що обдурю, дам фальшиву купюру. Я не стала псувати репутацію фірми дядька Роми. Тим паче, що відповіла на питання вчителька й чесно заробила свої двісті гривень, я за неї була рада. Після того, як дядько Рома на мене витратив тисячі, невже я не можу підняти рейтинг його фірми за якихось двісті гривень? Адже слава про незвичні вікторини розноситься швидше, ніж хтось думає. 

Як тільки сфоткалися на фоні пам’ятника,  запримітили  залізне Дерево щастя, обвішане пістрявими стрічками, на якому треба  було терти яблучка (їх підвісили височенько), аби збулося бажання. Перевірка на кмітливість та цілеспрямованість. Одні забили на цю справу й пішли до Дніпра дивитися на розбитого біля берега дерев’яного човна, інші просто  блукали неприкаянно довкола пам’ятника, і лише ті, кому реально було вкрай необхідно, щоб бажання виконалося, шукали  залізне яблуко, терли його й раділи, що умову ритуалу виконали.

—    То що, діти, хто з фігур пам’ятника найголовніший? – вирішила спитати, щоб закріпити інформацію в пам’яті дітей.

—    По ходу, баба, як її, Либідь, ага? – відповів Вітя, тримаючи в руках напівздуту кульку – таки зняв із дерева, наполегливий.

—    Чому  це? -  дико хотіла почути пояснення.

—    Бо вона перша на човні стоїть! – і спробуй спростуй. Які там списи? До біса їхня довжина, коли баба все ж стоїть перша.

Гарно, що у мене не так часто школярі на екскурсіях. З дорослими  простіше: ходять, слухають, питають. Радію, коли питання стосуються Києва, а не мене. Зразу переходжу в режим  “відшивалочка”.

—    А вам скільки років? – питають частіш за все. Начебто на неповнолітню не схожа.

—    Кожен рік по-різному, - відповідаю, немов завдання до квесту.

—    А телефончик свій дасте?

—    Ні! Не дам,  свій вже пора мати! – якщо посміхається, значить – зрозумів, гірше, коли  сумний, це означає, що будуть ще спроби.

—    Вам говорили, що ви гарна? – танкоподібний флірт.

—    Я й сама поки що чудово бачу, дзеркало вдома є.

—    Ви увечері вільна?

—    Ні, чоловіку борщ обіцяла зварити і з дітьми в квача погратися. Якщо що, дітей троє…

Якщо раніше я не особливо поспішала додому, рушаючи після екскурсії в якийсь торгівельний центр чи до книжкового базару на Петрівку, то тепер я просто мчала додому, адже там був дядько Рома.  І, як мені здавалося, сумував без мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍