Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"

вибачаючись за свій зріст, чи то щоб не битися об одвірки цього світу.

Мені він подобається. У мене слабкість до невдах. Інвалідів, іммігрантів, найтовстішого хлопця в класі, того, з яким ніхто ніколи не танцює. Душею я з ними. Може, тому, що я все життя знала, що деякою мірою завжди буду однією з них.

Ісайя і механік дружили. Ще з тих часів, коли Ісайя не вмів говорити данською. Їм напевно не потрібно було багато слів. Один ремісник узнав іншого ремісника. Двоє чоловіків, кожен з яких був по-своєму самотній у світі.

Він тягне свого велосипеда, а я йду за ним. У мене з’явилася одна думка, пов’язана з підвалом.

Приміщення йому виділили удвічі більше, ніж усім, з розрахунку на майстерню. Тут цементна підлога, тепле сухе повітря і різке жовте електричне світло. Обмежений простір тісно заставлено. Уздовж двох стін — верстат. На гачках — велосипедні колеса й камери. Коробка з молочної крамниці, наповнена зламаними потенціометрами. Пластмасова панель для цвяхів і шурупів. Дошка, на якій маленькі кусачки з ізольованими ручками для роботи з електронікою. Дошка з гайковими ключами. Дев'ять квадратних метрів фанери, на яких, схоже, геть усі на світі інструменти. Шеренга паяльників. Чотири полиці із сантехнічним устаткуванням, бляшанками з фарбою, зламаними стереоустановками, набором торцевих ключів, зварювальними електродами і цілою серією електроінструментів «Метабо». А біля стіни два величезні балони для електрозварювання у вуглекислому газі і два маленькі для зварювального пальника. Крім цього, розібрана пральна машина. Відра з антисептиком проти хатнього грибка. Велосипедна рама. Велосипедний насос.

Тут зібрано так багато речей, що здається, ніби вони чекають найменшого приводу, щоб створити хаос. Якби таку людину, як я, послали сюди з дорученням увімкнути світло — одразу почався 6 страшенний розгардіяш, у якому потім не вдалося б відшукати й вимикач. Але зараз кожна річ займає своє місце завдяки всепоглинаючій, діяльній любові до порядку. Людина хоче бути впевненою в тому, що вона зможе знайти те, що їй знадобиться.

Це місце являє собою двох’ярусний світ. Нагорі верстат, інструменти, високе конторське крісло. Під верстатом світ повторюється в зменшеному вдвічі розмірі. Маленький столик із мазоніту з лобзиком, викрутка, стамеска. Маленький ослінчик. Верстатик. Маленькі лещата. Ящик з-під пива. Десь із тридцять бляшанок клею «Хумброль» у коробці з-під сигар. Ісайїні речі. Я була тут якось, коли вони працювали. Механік на своєму стільці, схилившись над лупою в штативі, Ісайя на підлозі, в трусах, обидва далекі від усього світу. В повітрі стояв запах олов’яного припою і стверджувана для епоксидної смоли. І відчувалося інше, сильніше — абсолютна, повна відчуженості зосередженість. Я простояла там хвилин з десять. Вони навіть не поглянули на мене.

Ісайїн одяг не годився для данської зими. Юліана дуже рідко спромагалася, щоб купити йому що-небудь підходяще. Коли я вже знала його півроку, у нього вчетверте за два місяці почалося серйозне запалення середнього вуха. Після пеніцилінової інтоксикації він став погано чути. З того часу я, читаючи йому, сідала навпроти, так щоб він міг стежити за рухом моїх губ. Механік став для нього тією людиною, з якою можна було говорити інакше, ніж за допомогою мови.

Я вже декілька днів ношу дещо в кишені, бо я чекала на цю зустріч. Тепер я дістаю цей предмет.

— Для чого це?

Я показую йому пристрій з присоском, який узяла в Ісайїній кімнаті.

— Присосок. Склярі використовують їх для перенесення великих шматків скла.

Я дістаю Ісайїні речі з пивного ящика. Кілька предметів, вирізаних з дерева. Гарпун. Сокира. Човен, зроблений з твердого, укритого цятками, напевно грушевого, дерева — umiaq. Він гладко відполірований зовні, отвір видовбано долотом. Тривала, трудомістка, ретельно виконана робота. Далі автомобільчик, зроблений із зігнутих і склеєних алюмінієвих смужок, вирізаних із пластинки, трохи товщої за фольгу. Шматочки кольорового необробленого скла, які були розплавлені й розтягнуті над газовим пальником. Кілька оправ для окулярів. Плеєр. Кришка зникла, але вона майстерно замінена пластинкою з плексигласу з маленькими пригвинченими завісками. Він схований у поліетиленовий футляр, пошитий вручну. На всьому лежить печать спільної роботи дитини і дорослого. Тут також ціла купа магнітофонних касет.

— Де його ніж?

Він знизує плечима. І незабаром іде. Він друг усього світу, він важить сто кілограмів, у нього приязні стосунки з двірником. У нього є ключі від підвалів, і він може ходити куди завгодно і коли завгодно.

Я беру маленького ослінчика й сідаю біля дверей, звідки мені видно все приміщення.

Широко розповсюджена думка, що діти — відкриті, що правда про їхній внутрішній світ сама лізе назовні. Це не так. Немає нікого потайливішого, ніж діти, і ні в кого немає більшої потреби бути потайливим. Це свого роду реакція на світ, який постійно намагається відкрити їх за допомогою консервного ножа, щоб подивитися, що ж у них там усередині і чи не треба замінити це більш підходящим вмістом.

Першою потребою, що з’явилась у мене в інтернаті, — окрім постійного, ніколи по-справжньому не вгамованого голоду, — була потреба у спокої. У спільній спальні спокою не знайти. Потім це бажання набуває іншої форми. Воно перетворюється на прагнення мати тайник, потаємне місце.

Я намагаюсь уявити собі життя Ісайї, ті місця, де він бував. Квартиру, квартал, дитячий садок, набережну. Місця, які ніколи не можна буде повністю обстежити. Тому я задовольняюся тим, що є в моєму розпорядженні.

Я вивчаю приміщення. Дуже пильно. І нічого не знаходжу. Нічого, крім спогадів про Ісайю. Потім я викликаю в пам’яті уявлення про те, як усе тут виглядало під час двох моїх давніх відвідин.

Я сиджу, мабуть, уже півгодини, коли мені сяйнула думка. Півроку тому будинок обстежували щодо наявності грибка. Із страхової компанії прийшли люди зі спеціально натренованим собакою. Вони знайшли два невеликі міцелія, які знищили, а потім потинькували. Одним з тих місць, де вони працювали, була майстерня. Вони обдерли стіну за метр од підлоги. Потім вони знову її замазали, але це місце ще не покрите тиньком, як решта частини стіни. Під верстатом, у тіні, залишився квадрат завбільшки шість на шість цеглин.

А проте я мало не проминула це місце. Він, мабуть, чекав, поки робітники закінчать. Потім він прийшов сюди, поки розчин ще не застиг, і просунув одну з цеглин трохи всередину. А потім зачекав хвильку і знову поставив її на місце. Так він робив, поки розчин не застиг. Тихо й спокійно, протягом усього вечора, з перервами на чверть години, він спускався до підвалу, щоб пересунути цеглину на один сантиметр.