Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

обсмаленої штукатурки здавався надто елегантним, щоб це було звичайною стріляниною.

— Ну… — Банкрофта моя реакція, здавалося, майже збила з пантелику. Він уже був готовий сягнути в кишеню сорочки, а тепер ніяково завершив цю дію. Він простягнув мені підписану картку. — Це — майстерня вогнепальної зброї, до якої звертаюся я сам. Я попередив, що ви прийдете.

Я взяв картку й розглянув її. Там ошатним шрифтом було написано: «Ларкін і Ґрін — Збройна майстерня, заснована 2203 року». Дивовижа. Внизу був один рядок цифр. Я сховав картку в кишеню.

— Згодом це, можливо, знадобиться, — визнав я. — Але зараз я хочу здійснити м’яку посадку. Розслабитися й зачекати, поки вляжеться курява. Думаю, ви можете зрозуміти потребу в цьому.

— Так, звісно. Як ви вважаєте за потрібне. Я довіряю вашій думці, — Банкрофт перехопив мій погляд і вдивився мені в очі. — Тільки пам’ятайте умови нашої угоди. Я плачу за послугу. На зловживання довірою я реагую погано, пане Ковач.

— Ні, я в цьому не сумніваюся, — втомлено сказав я. Мені згадалося, як Рейлін Кавахара розправилася з двома невірними посіпаками. Потім мені ще довго снилися їхні тваринні крики. Аргументація Рейлін, яку та виклала, чистячи яблуко, на тлі цих криків, була така: оскільки вже ніхто не вмирає по-справжньому, карати можна лише стражданням. Навіть зараз, згадавши про це, я відчув, як засіпалося моє нове обличчя. — Судячи з усього, відомості про мене, які вам надав Корпус, — це відверта маячня. Я досі дотримую слова.

Я підвівся.

— Не підкажете, де в місті можна зупинитися? Щось тихе, в середній ціновій категорії.

— Так, на Мішн-стрит є такі заклади. Я попрошу когось доправити вас туди. Кертіса, якщо його на той час випустять з-під арешту.

Банкрофт і собі зіп’явся на ноги.

— Зараз ви, як я розумію, збираєтеся опитати Міріам. Вона, взагалі-то, знає про ці останні дві доби більше за мене, тож із нею варто поговорити досить детально.

Я згадав її старезні очі у пружному юному тілі, і думка про продовження розмови з Міріам Банкрофт раптом стала мені огидна. Водночас якась холодна рука забринькала по натягнутих струнах у мене в животі, і голівка мого пеніса раптово набухла від крові. Шикарно.

— О, так, — без ентузіазму сказав я. — Я був би радий це зробити.

Розділ четвертий

Вам, здається, ніяково, пане Ковач. Правильно?

Я озирнувся на покоївку, яка завела мене сюди, а тоді знову поглянув на Міріам Банкрофт. Їхні тіла були приблизно одного віку.

— Ні, — сказав я грубіше, ніж хотів.

Вона ненадовго опустила кутики рота і знову заходилася згортати мапу, яку вивчала, коли я прийшов. За мною покоївка з важким клацанням зачинила двері штурманської. Банкрофт вирішив, що провести мене до власної дружини буде недоречно. Можливо, вони дозволяли собі всього одну зустріч на день. Натомість, коли ми зійшли з балкона у приморській кімнаті відпочинку, з’явилася покоївка, неначе викликана чарами. Банкрофт приділив їй приблизно стільки уваги, скільки й попереднього разу.

Коли я пішов, він стояв біля столу з дзеркального дерева і вдивлявся у слід від пострілу на стіні.

Пані Банкрофт вправно скрутила мапу, яку тримала в руках, ще міцніше, й почала вставляти її в довгий тубус.

— Ну, — сказала вона, не підіймаючи очей, — то ставте мені свої запитання.

— Де ви були, коли це сталося?

— В ліжку, — цього разу вона поглянула на мене. — Прошу, не просіть мене це підтверджувати — я була сама.

Штурманська була видовжена і простора, а також мала склепінчастий дах, вимощений ілюмінієвими кахлями. Всі стелажі з мапами, які сягали по пояс, увінчанували ряди засклених стендів, подібно до шаф з експонатами в музеї.

Я вийшов із центрального проходу, і між нами з пані Банкрофт опинився один зі стелажів. Це скидалося на хованки.

— Пані Банкрофт, ви, здається, неправильно дещо зрозуміли. Я не поліціянт. Мене цікавить інформація, а не чиясь провина.

Вона просунула згорнуту мапу в тубус і притулилася спиною до стелажа, завівши обидві руки за спину. Свій свіжий молодий піт і тенісний одяг вона залишила в якійсь вишуканій ванній, поки я розмовляв з її чоловіком. Тепер вона бездоганно закрила тіло чорними широкими штанями й таким собі плодом союзу смокінга та корсажа. Рукави вона невимушено підкотила майже до ліктя, оголивши вільні від прикрас зап’ястки.

— Я розмовляю як винна, пане Ковач? — запитала вона мене.

— Здається, ви пристрасно бажаєте заявити про свою вірність геть незнайомій людині.

Вона розсміялася приємним гортанним сміхом; її плечі при цьому здіймалися й опускалися. Такий сміх, я міг полюбити.

— Ви висловлюєтеся надзвичайно ухильно.

Я опустив погляд на мапу, виставлену на стелажі попереду. В її верхньому лівому куті була дата; вказаний рік був за чотири століття до мого народження. Назви на ній були написані шрифтом, якого я не міг прочитати.

— Пані Банкрофт, там, звідки я родом, прямолінійність не вважається великою чеснотою.

— Та невже? А що тоді вважається?

Я знизав плечима.

— Ґречність. Самоконтроль. Уникнення конфузів для всіх сторін.

— Звучить нудно. Думаю, тут ви не раз переживете шок, пане Ковач.

— Пані Банкрофт, я не казав, що був добрим громадянином там, звідки я родом.

— О, — вона відштовхнулася від стелажа й попрямувала до мене. — Так, Лоренс трохи розповідав мені про вас. Здається, вас на Світі Гарлана вважають небезпечною людиною.

Я знову знизав плечима.

— Це російська.

— Прошу?

— Літери, — вона обійшла стелаж і зупинилася біля мене, дивлячись на мапу. — Це російська мапа місць посадок на Місяць, згенерована комп’ютером. Велика рідкість. Я придбала її на аукціоні. Подобається?

— Вона дуже мила. О котрій ви лягли спати тієї ночі, коли застрелили вашого чоловіка?

Вона витріщилася на мене.

— Рано. Я ж вам казала: я була сама, — вона постаралася позбутися надриву в голосі, і її тон знову став майже легковажним. — А, ще, пане Ковач, якщо в цьому вчувається почуття провини, то ні. Це покора. З дрібкою гіркоти.

— Вам гірко через чоловіка?

Вона всміхнулася.

— Здається, я сказала про покору.

— Ви сказали і про те, і про те.

— Ви маєте на увазі, що думаєте, ніби я вбила свого чоловіка?

— Я ще нічого не думаю. Але таке можливо.

— Та невже?

— Ви мали доступ до сейфу. Коли це сталося, ви були в зоні дії захисної системи будинку. А тепер виглядає на те, що у вас можуть бути певні емоційні мотиви.

— Отже, ми збираємо докази, еге ж, пане Ковач? — з її обличчя не сходила усмішка.

— Перевіряємо, чи б’ється серце. Так.

— Поліціянти певний час дотримувалися схожої версії.