Читати книгу - "Невірний. Я зможу піти, Надія Борзакова"

Глава 7

- Ніколи матері не зателефонуєш, як справи не спитаєш. Ось так ростиш-ростиш, вкладаєш душу, найкращі роки віддаєш, а потім про тебе і не згадають.

- Мам, вибач, що не телефонувала. Але ми з тобою переписувалися...

- Та що це вся ваша переписка? Так, на відчепись, щоб відв'язатися, - глибоке зітхання, - Що ж. Гаразд. Я ось чого телефоную. Тьомочці допомога в курсовій по лексикології англійської мови потрібна. Тему вже дали, він тобі скине. На понеділок уже там треба накидати.

Я глибоко зітхнула. Брату восени двадцять один, а він лише на другому курсі. Все тому, що його двічі відраховували за успішність, а точніше за її відсутність. Настільки глобальну, що не допомагав ні контракт, ні хабарі. Він не хотів навчатись. Він взагалі нічого не хотів, але батьки наполягали. Саме на стаціонарі, бо заочка це не навчання на їхню думку. Той факт, що брат не вчився і на стаціонарі нічого не змінював від слова зовсім.

- На понеділок? Але сьогодні п'ятниця, мамо. Попереду лише два вихідні. Як я встигну?

- Ой, там роботи на дві години.

- То нехай брат її й робить. Це його курсова, правильно?

- Тьома сам усе і робитиме. Він пообіцяв, що вивчиться. Йому просто треба трохи допомогти, спрямувати. Керівника абиякого дали, як завжди. Від нього допомоги не допросишся.

- Мамо, у мене дитина... Хай Артем сам почне, а я перевірю. Він має вчитися сам усе робити.

- Ой, дитина у тебе. У мене вас було двоє було і нічого. Ніколи від тебе допомоги не допросишся. Старша сестра теж мені. З дому втекла і все з кінцями. Добре я зрозуміла. Будемо за гроші. Зайвих, звісно, після аварії немає, але…

Я знову зітхнула. Місяць тому Артем потрапив у автомобільну аварію. На щастя, ні він, ні водій другої машини серйозно не постраждали. Але справа була в тому, що вміст алкоголю в крові брата нормально перевищував законний ліміт і їхав він на червоний…

Загалом на плечі батьків лягли самі розумієте, які витрати. Я, звичайно, теж увімкнулась, віддавши свої невеликі заощадження, але це мало чим допомогло. А Вітя дати грошей відмовився. Сказав, що Артем дорослий та свої косяки має сам закривати. І мав рацію, звичайно. З одного боку. Але з іншого… Якби це був його брат, хіба він залишив би його без допомоги?

- Гаразд, мамо, нехай відправляє. Я постараюся встигнути, але…

- Ну і відмінно. Гаразд, бувай, - сказала вона і відключилася.

Проковтнувши грудку в горлі, я почала чекати на файл. Артем надіслав його майже відразу, що для нього нетипово. Це було далеко не перше завдання для мене, а тому я знала, про що говорю.

Пробігла очима. Хороші "дві години". Особливо з тим, що завдання було дано в понеділок. Чому одразу не сказати?

Втім, у понеділок я була далеко не в тому стані. Наче зараз щось змінилося. Ніби зараз кудись пішло постійне відчуття бридкості від розуміння, що Вітя був тут, у цій квартирі, в нашому дому, з моєю подругою. Що зраджував мені з нею. Неначе біль встиг хоч трохи затихнути за ці майже два тижні.

Мав би. Хоч трохи. Але цього не сталося. Він роз'їдав зсередини гірше за кислоту. Але я трималася. Хоча щодня думала, що все, більше не вистачить сил. Але потім згадувала про Ведмедика. І про те, що в зраді є і моя провина. А потім змушувала себе встати з ліжка, точніше з диванчика у дитячій кімнаті, адже до спальні так і не змогла повернутися і піти жити ще один день. Точніше, існувати. Адже життям це не можна назвати від слова зовсім. Це не є життя. Це є існування. Жалюгідна подоба колишнього життя. В якій так легко сховатися, уявивши, що все може бути як раніше. Що все вже стало, як раніше. Ось я проводжаю чоловіка на роботу. От дбаю про дім, дитину, працюю роботу. Забігаю до Марії Антонівни. Ось зустрічаю чоловіка ввечері. Ми навіть про щось говоримо. І Вітя навіть приїжджає щодня рівно о сьомій. Прям хвилина у хвилину. Не спізнюється. І з Ведмедиком грається. І букет квітів ще один привіз днями.

Уявити легко. Але повірити в це. Жити, відчувати, як раніше. Я не могла. Поки що… А тому просто чекала, коли зможу.

Ще раз глибоко зітхнувши, я сіла за комп'ютер. Поки Ведмедик спить хоча б почну. Попереду вихідні. Вітя казав, що ми разом кудись поїдемо. Я цього не хотіла. Кожна хвилина поряд з ним була отрутою для мене. Але я мала. Заради дитини. Заради сім'ї.

Увімкнувся телефон. Надійшли мої аналізи. На щастя, все було гаразд. І від серця трохи відлягло. Ледь-ледь. По-дурному, напевно. Це ж Мілка, так. Але що якщо були й інші. Що, коли вона не була першою? Що, коли мені Вітя і раніше зраджував, а я просто не помічала?

Хитаючи головою, я змусила себе зосередитися на курсовій брата. І на якийсь час змогла хоч трохи відволіктися. Ледь-ледь.

 

Віктор Акіменко

- Ти ж казав, що кохаєш мене. Обіцяв піти від Діанки. Я тобі вірила! Вірила! А ти що? - крикнула Тамілка і розплакалася.

Віктор уже шкодував, що погодився з нею зустрітись. Що піддався бажанню ще хоч раз побачити Тамілу і відчути всю гаму почуттів, які могла дати тільки вона. Що він потрібен. Що його хочуть. Ревнують. Що він справжній чоловік. Крутий хлопець на “бесі”. А не батько сімейства, який завжди щось повинен і завжди в чомусь винен. Особливо зараз винен. Чим Діанка користувалася як могла. І робила, що хотіла. Спала виключно у дитячій. Варто було Віті до неї руку простягнути, відскакувала, як від прокаженого. І з виглядом величезної ласки казала, що їй потрібен час. А що треба йому, як було начхати, так і залишалося. Хоча Віктор часто ловив себе на думці, що й сам не розуміє, що йому треба. У глобальному плані. Але ось по дрібниці. Він їй і квіти, і в кабак водив, і дитиною займався після роботи. І пообіцяв, що з Мілкою все. Що Діанці ще треба? Хіба не розуміє, що сама без нього нуль без палички. Що він легко може від неї піти і куди вона подінеться? Назад до матері та вітчима з дитиною? Чи думає, що комусь буде потрібна з товстим задом та причепом?

- Таміло, я думав, ти нормально поговорити хочеш. По справі. Істерик мені вдома вистачає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍