Читати книгу - "Дожени або зникни, Наталі Саксаганська"

Розділ 9

Орест не вірив своїм очам. Він навіть дістав з кишені фотку Солі, щоб точно переконатися, чи це вона.  «Сумнівів не було, він знайшов її». Оце так сюрприз. Орест ніколи не вважав себе щасливчиком. Жодної лотереї він за життя не вигравав. А тут відразу джекпот.

—  Це й справді вона, — він рипнувся з місця, але Тім його вчасно зупинив.

— Легше, друзяко, розумію «бачу ціль не бачу перешкод», але все ж, дочекаймося закінчення матчу. 

Орест сів на місце, вп'явся поглядом у свою «знахідку», розглядаючи її з голови до ніг. Струнка, спортивна, з каштановим  волоссям, заплетеним в тугий високий хвіст.  На нозі, вище коліна, якщо йому не привиділось, було невеличке татуювання. «Якась квітка чи що?»

— Тіме, не міг ближче місця взяти? 

— Хтось взагалі не хотів йти. А даремно, —  стусонув друга вбік.

— Та йди ти. Не заважай, — шкірився Орест.

Виступ скінчився так само феєрично як і розпочався. Дівчата  ще раз вигукнули свої кричалки в  підтримку команд. Та побігли за куліси. Соломія йшла останньою, звільняючи зал спортсменам, які вже готувалися до другого тайму. Та на мить її зупинив «той самий» баскетболіст, якому нещодавно Орест з друзями нам'яли боки. Пригорнув до себе Солю, поцілував в щоку. 

— Що відбувається? — Закипів Тім, —  по ходу, бро,  твоя чирлідерка зайнята. 

Орест примружився, напружено, не моргаючи свердлив поглядом ненависний об'єкт.

— Отже, це і є Нік. Прямо зустріч року! 

— Хто?

— Її бойфренд... Поки що…

 

Знову почалася гра. Тім перемикнувся на зал.  «Наші» пропустили мʼяча, тому Тимофій не міг спокійно всидіти. Він то підіймався, голосно викрикуючи підказки гравцям, то  каменюкою падав назад в крісло.

Орест лише інколи скоса поглядав на друга. «Ну не розумів він цього потягу до баскетболу. Хоч ти трісни»

Собі він  хаотично мізкував, як йому правильно підібратись до дівчини, щоб не переборщити.

«Просто сказати, що у мене твій щоденник не піде. Не так, не в лоб, не з першої зустрічі. Це її може відлякати. Ще й виникне безліч непотрібних запитань. Та й бовдур  той  крутиться поруч.» Взагалі, Левицький ніяк не міг допетрати, що вона робить поряд з ним? 

 

Тим часом «наші» на останній секунді вирвали перемогу і закинули в корзину вирішального м'яча. 

— Ти це бачив? Як вони їх зробили!! Нападник — красава, — волав Тім на все горло. 

— Нарешті…

Орест майже тягнув друга з трибуни, бо зараз йому була важлива інша «перемога». 

 

— Значить план такий: ми почекаємо з двору,  поки Соля  вийде, потім підійдемо. 

— А якщо вона буде зі своїм хлопцем? 

— Ну й чудово. Нехай дивиться, як я за кілька секунд відібʼю в нього дівчину. 

— Так це помста? 

— Я б сказав,  вбити  одним пострілом двох зайців .

Хлопці зачаїлися в автівці. Орест  навіть підігнав машину ближче до входу. Залишилось лише чекати. 

Вже минуло сорок хвилин. А Соломії все не було. Орест напружено стукав пальцями по керму. 

— Чому так довго? 

— Ну що ти хочеш — дівки: поки переодягнуться, поки полялякають, вже й день пройшов! 

— Ідуть, — показав в бік Левицький.

І справді, з воріт  з'явилась Соломія, одягнена в сині джинси, футболку, вже з розпущеним волоссям та  рюкзаком за плечима. Поруч з нею, взявши подругу під руку, йшла  симпатична білявка. Вони жваво про щось розмовляли. 

— Солю,  зажди, — звідкись взявся Нік, перегороджуючи дівчатам дорогу. 

«Не лише вони чатували як ті маніяки», — подумки сміявся Тім. 

— Ходімо й ми, — закомандував Орест

— Ти певен? 

Не дочекавшись відповіді Тимофій слідом за Орестом вискочив з машини.

 

— Ніку, я ж тобі  вже все  сказала, — Соломія зупинилась. Її обличчя на мить спалахнуло. 

— Ок, ти ображаєшся. Але може вже досить губи дути? Ходімо поговоримо. 

—  Ми поспішаємо, —  втрутилась подружка. 

— Діно, не лізь. Самі розберемося. 

— Дівчатка, потрібна допомога? — Гукнув Орест. 

 

Юнаки не поспішаючи підійшли, наче проходили десь мимо.

Соля повернула голову, підняла здивовані очі на Ореста — такі блакитні й глибокі, як саме море. Але й сумні.

— Ні, не потрібна, — промовила. 

— Якого фіга ви тут робите? — Оскаженів баскетболіст, він примружився, стиснув кулаки,  подумавши, що ці двоє прийшли за ним.

 

— Ти їх знаєш? — Допитувалася Соля, — хоча байдуже, однією брехнею більше, однією менше. 

— Я потім все поясню, — крикнув навздогін дівчатам, які поспішали до зупинки. 

— Он як ти їй вже набрид, —  розплився в зухвалій посмішці Орест.

 

— Не твоє діло, зрозумів? — Підскочив до нього.

— Спокійно, ми ж не битися прийшли, — взяв у Тіма цигарку,  та не запалюючи просто крутив її  між пальцями, —  цікаво, а якщо ми твоїй дівчині розповімо, як бачили тебе минулої п'ятниці в компанії довгоногих краль? Пригадую, ви з друзяками навіть будинок на ніч зняли, щоб ніхто не заважав…

— Тільки спробуй, — прошипів, — та й вона тобі не повірить! 

— Тоді тобі нічого хвилюватися, — нахабно усміхнувся.

 

Нік підскочив до Ореста, схопив його за комір, струснув.  Тім відразу підскочив на допомогу. 

— Що правда в очі коле? —  Продовжував діставати Орест.

 

— Агов, молодь, проблеми? — Вони й не зчулися, як до них підійшов поліцейський. 

— Ні, офіцере, все добре. Просто  зустріли старого друга, — Тім намагався улагодити ситуацію.

Але все одно прийшлось показати свої документи й пояснити, що вони зовсім не хотіли порушувати спокою. Нарешті, відбувшись попередженням, їх відпустили. Нік сів у свій пікап, декілька разів зиркаючи в бік Левицького. Нарешті поїхав.

— Трясця, де нам тепер їх шукати?! —  Сердито процідив Орест.

— Здається, я знаю подружку твоєї Соломії. Знайдемо.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍