Читати книгу - "Зваблені ненавистю, Ерін Кас "

Розділ 7 «Все-таки Єва»

Арсен

— У мене слів немає, — роблю затяжку й повільно випускаю дим. — Якого біса ви її притягнули? — виходить гарчання.

— Ти вже питав, — хмикає Григорій. — Тоді такий план був.

— Дебільний план, — миттєво спалахую. — Здається, я чітко висловився: дізнатися місце перебування і поговорити.

— Як з нею говорити? Вона ж скажена.

— Єва не Єва, паспорт є, але точно сказати, що це вона я не можу. Фото якесь затерте, не чітке. От ти впевнений? — знову втягую в себе дим. За останній місяць нерви натягнулися до небезпечної межі, боюся когось прибити.

— Вона назвалася Чупрун Євою, і резюме залишила на це ім’я, — обурюється Гриша.

— Я це чув. Тоді чому відмовляється зараз?

— Та хто ж тих баб розбере? — теж закурює цигарку. — Може, боїться? Навколо пальця хоче обвести. Хитре стерво.

— Або ти думати не вмієш, — хочеться ще раз гарно прикласти, щоб вчився крутити мізками. — Це стаття, ти розумієш? Викрасти людину серед ночі з готелю. А якщо її почнуть шукати? Вас же бачили. Замість пошуків Олега ви вправно підставили мене.

— Хто почне шукати? — дратується. — Вітько сказав, що у Чупруна немає батьків.

— Друзі, далекі родичі, хлопець, подруга. Та хто завгодно, — встаю з лавки. — Мене бісить ця ситуація. Коли вас троє, а толку нуль. Де він? Крізь землю провалився?

— Сидить тихо і чекає, — озивається Віктор. Молодий, перспективний і доволі розумний. Дарма я дав добро Гриші керувати ситуацією. У нього виходить лише людей красти.

— Якщо не продає інфу, — роздратовано пихкає Гриша. — Придавити її гарно і все розповість. Місяць вже шукаємо. Вони ж мали спілкуватися за цей час. І забезпечував він Єву, коли в стриптиз клубі її побили. Чупрун сам про це казав. Натякав Вітькові, що має для нього наречену. Ну, казав же? — дивиться на Віктора.

— Казав, — не заперечує той.

— Я тебе попередив стосовно придавити, — гаркаю на нього.

— Це ти вмієш, — торкається свого синця на скроні. — Ну накосячив, визнаю. Ненавиджу, коли дівки викаблучуються.

— Ще раз накосячиш, вилетиш. Це зрозуміло? — роблю останню затяжку й викидаю недопалок у смітник.

— Чітко зрозуміло. Що плануєш? Чекати поки краля сама захоче здати брата?

— Прибити тебе за такий головняк. Як мені її тепер відпустити? Через скільки годин вона напише заяву? І куди після її розповіді втече Олег? Нагадаю для відсталих, — після цих слів Віктор не стримує короткого сміху, — Олег думає, що ми ще не в курсі.

— Бляха, не було іншої можливості її привезти. Розумієш? Вона кричала, а там ще мешканці, це готель.

— Твій план був з самого початку невдалим, — спокійно каже Віктор. — Ми могли поговорити з нею вдень. На співбесіді, наприклад, яка, начебто, мала відбутися.

— А якби не прийшла?

— Прийшла б, я чув її радісний голос. Та хоча б перестріти десь на вулиці. А ти одразу в номер.

— Ну що мені тепер зробити? — підвищує тон. Дивиться на Яна, але той лише знизує плечима.

— Вона назвала тебе дебілом, — згадую свою розмову з Євою. — І знаєш, що?

— Язиката сучка. Вся в брата.

— Я з нею згоден, — рушаю в бік будинку.

— Арсене Романовичу, — наздоганяє мене Ян, — відпусти на кілька днів додому. Мене дружина скоро виселить без мого ж відома.

— Їдь. Аж до понеділка, а тоді в офісі зустрінемося.

— Дякую, — лунає в спину.

Заходжу до кабінету й зависаю там майже до обіду. Роботи багато, проблем не менше, а вони мені ще й дівку притягнули до будинку. Ідіоти. Просто вкрали з готельного номера. Без речей, у піжамі, босу. Та в мене такого шоку ніколи у житті не було. Думав, що повбиваю усіх. Ледве стримався, щоб не наклепати Гриші пику ще вночі, коли повернувся додому. Тоді охолонув, але поки не побачив її обличчя. Потрібно щось робити з нею, але що? Просто відпустити? Натиснути, щоб видала місце перебування брата? Чи постаратися спокійно поговорити? В останньому дуже сумніваюся, дівчина з характером.

Встаю й потягаюся. Хочеться спати, від довгого зосередження на документах болять очі. Чую тупіт з коридору, ніби хтось пробіг по сходах. Збираюся вийти, і тільки-но відчиняю двері, з другого поверху лунає жіночий крик. Злітаю по сходинках, одразу мчу до кімнати тимчасової гості й за секунду спалахую від побаченого.

— Ти охрінів? — відштовхую Григорія до стіни. — Що витворяєш? — гаркаю на увесь будинок.

— Вона вкрала мій телефон, — лютує він, швидко застібаючи ремінь на штанах. — Хотів налякати.

— Я тебе попереджав? — наступаю на нього.

— Лютий… — губиться він.

Різко б’ю в обличчя, а потім в живіт. Він згинається, нецензурно висловившись.

— Пішов звідси, — шиплю, ледве стримуючись. — Щоб я тебе не бачив у моєму будинку, — розвертаюся до Єви.

— Арсене… — починає він.

— Ти чув мене? — роблю крок, а він відступає. Киває й швидко виходить. Видихаю гучно, повертаючи хитку рівновагу. Дивлюся на зігнуту, залякану дівчину на ліжку й в грудях виникає співчуття. Звісно, вона не подарунок, але ж така юна… — Покажи, — сідаю на ліжко. Вона відсувається, відвернувши обличчя. Плаче, тримаючись за лікоть. — Єво, я не зроблю боляче, — говорю якомога лагідніше. Калічити її в моїх планах точно не було. Я взагалі не збирався її красти і привозити до себе додому.

— Він штовхнув, я впала і вдарилася, — мугикає крізь сльози. — Болить.

— Розігнути руку можеш?

Вона пробує, застогнавши.

— Поїхали в лікарню, — встаю.

— Це перелом? — підіймає на мене заплакані очі. Зависаю. Я й не помітив одразу, які в неї красиві очі. Каро-зелені, в обрамленні довгих густих вій. — Я… Боюся лікарняних процедур, — промовляє тихо, опустивши очі. Що? Дідько, що вона тільки що сказала?

— У тебе кров, — помічаю її на пальцях. — Я акуратно подивлюся, — знову сідаю поряд. Хочеться вийти, наздогнати Гришу і зламати йому руку, якою бив дівчину.

Вона зчесала лікоть. І, мабуть, сильно вдарилася, бо розігнути руку до кінця не може. Хотілося б наполягти на поїздці в лікарню, але цього насправді краще не робити. Дуже дивно, що вона відмовилася, мала можливість попросити про допомогу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍