Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"

прони­кли­во вказую­чи на йо­го надто есенці­алі­стське ро­зумі­н­ня «Заходу» і надто екс­клю­зи­вістське ставле­н­ня до «Сходу».

Екс­плі­ци­т­но посла­н­ня Ку­ндери зводи­ло­ся до кі­лькох тез: ми, че­хи (поля­ки, сло­ваки, угорці, — я поши­рю­вав подумки цей пере­лік і на украї­нців, принаймні захі­дних) є європейця­ми за своєю історією й ку­льтурою; Захід нас зрадив у Ялті, продавши Сталі­ну, про­те ми цьо­го ні­ко­ли не прийня­ли й не приймемо; ми не нале­жи­мо до совє­тсько­го простору, то­му що ми, центральноє­вропейці, інакші, ми — як ви, лю­ди Заходу, а то­му, як і ви, заслу­говує­мо свободи.

Чи всі інші народи у совє­тському просторі теж заслу­говують на свободу, дарма що не є (центрально)європейця­ми, — у текс­ті Ку­ндери не об­говорю­валось. А про­те імплі­ци­т­но і, скоріш за все, поза сві­до­мим намі­ром автора текст ви­творю­вав своєрідну іє­рархію «більш» і «менш» європейських народів, а від­так більш чи менш воле­лю­бних і, від­повід­но, вартих (або й не вартих) не­гайно­го ви­зволе­н­ня.

Конце­пція Ку­ндери, за влу­чним спо­стереже­н­ням Воло­ди­ми­ра Єрмо­ле­нка, «стала ря­ті­вною для самої Центральної Европи, але згу­бною для Европи Східної. Замість зруйну­вати мур між Сходом і Заходом, вона ли­ше від­сувала йо­го далі на схід. Замість боро­ти­ся з то­та­лі­та­ри­змом як уні­версальним яви­щем, вона ло­калі­зувала йо­го гео­графі­чно на те­ренах СРСР, зроби­вши на­ші східноє­вропейські те­рени назавжди “прокля­ти­ми” те­ри­торі­я­ми. (…) Замість бу­ти ві­рним власній форму­лі й ба­чи­ти як­найбільше роз­маї­т­тя в європейському конти­ненті, Ку­ндера роз­бив йо­го на дві бінарні ча­сти­ни: гу­маністи­чний Захід та демоні­чний Схід, який украв [центральноє­вропейську] ча­сти­ну Заходу».

Бу­ло би пере­більше­н­ням вба­ча­ти в Ку­ндери­ному есенці­алі­змі й екс­клю­зи­візмі при­чи­ну сьо­годні­шньої по­горди й байду­жості йо­го спів­ві­тчи­зни­ків та сусі­дів до всьо­го, що діє­ться далі на схід від Праги, Лю­бля­ни, Бу­дапе­шта чи Браті­сла­ви. Той йо­го есенці­алізм і екс­клю­зи­візм — не при­чи­на, а рад­ше наслі­док, — від­би­т­тя місцевої ментальності, ку­льтурних моделей, ет­ні­чних стерео­ти­пів. Ку­ндера не ви­творив цю місцеву зверх­ність до «сходу», він ли­ше прийняв її як нале­ж­не, навіть не намага­ю­чись про­бле­мати­зувати й деконструю­вати.

У лю­то­му 2014-го, в остан­ні дні Євро­май­дану, до мене зателе­фону­вала мо­ло­да жу­рналі­стка з Праги з проха­н­ням прокоментувати події в Киє­ві. Її перше запи­та­н­ня бу­ло під бага­тьма оглядами показовим: «Як по-ва­шо­му, те, що від­бу­ває­ться в Украї­ні, — револю­ція чи путч?»

Я був оше­ле­ше­ний. Не те, щоб запи­та­н­ня бу­ло геть без­глуздим. Але сам факт, що жу­рналі­стка провід­но­го чесько­го ви­да­н­ня після трьох міся­ців драмати­чних подій у сусі­дній краї­ні так і не склала собі певної думки про те, що ж на­справді там від­бу­ває­ться, вга­няв мене в де­пресію. І, на жаль, та панійка не бу­ла виня­тком. Деся­тки жу­рналі­стів по всій Європі тупо ти­ра­жу­вали наки­ну­тий із Москви наратив. Від­ми­вали кремлі­вську бре­хню через добропоря­дні лі­бе­ральні ви­да­н­ня. Досто­ту як брудні пу­ті­нські гро­ші — через захі­дні банки. І хоч би що я їм від­повів, я не ви­рвуся з наки­ну­тої мені інформа­ційної матри­ці. Я вести­му дурну­ваті де­бати за кремлі­вським сценарі­єм, єдина мета яких — скала­му­ти­ти воду й від­верну­ти увагу від справді сер­йозних про­блем і ва­ж­ли­вих подій. Від російських та­нків і найманців, від зби­то­го малайсько­го лі­та­ка, від зага­рбано­го Кри­му, від ре­пресованих кри­мських та­тар, від деся­ти ти­сяч уби­тих украї­нців, від двох міль­йонів бі­же­нців. Хто контро­лює дискурс, контро­лює все.

На поді­бні запи­та­н­ня мо­ж­на від­повід­ати ли­ше запи­та­н­ня­ми.

«А що бу­ло там у вас, у Празі, в 1989-му?»

Моя спів­роз­мовни­ця явно не споді­валась та­ко­го зі­ставле­н­ня. Та­ко­го нахабства. Бо й справді, як мо­ж­на порі­вню­вати їхню прекрасну, сла­вет­ну, оспівану у ві­ршах у прозі Оксами­т­ну револю­цію в серці Європи із ди­ким фа­ши­стським пу­тчем десь на варварській око­ли­ці ци­вілі­зовано­го сві­ту?!..

«То бу­ла Револю­ція! — вигу­к­ну­ла вона го­ло­сом обра­же­ної ди­ти­ни. — Оксами­т­на револю­ція!»

«А як­би на той час у Кремлі був не Горба­чов, а не Пу­тін?»

«То бу­ла револю­ція, — по­втори­ла вона замість від­повіді. — То бу­ла револю­ція!..»

По чо­ти­рьох роках я подо­лав свою то­гоча­сну пригні­че­ність і зайняв прими­рли­ві­шу пози­цію. Поча­сти то­му, що помі­тив і в своїх спів­ві­тчи­зни­ків той самий гріх зверх­ності та байду­жості

до інших, який так засму­тив мене у спад­коє­м­ців Ку­ндери. А поча­сти, — і це, мабуть, ва­ж­ли­ві­ше, — я помі­тив, що Центральна Європа — і Європа зага­лом, як «ку­льтура і до­ля», в те­рмінах то­го ж Ку­ндери, — опи­ни­ли­ся знов під за­грозою. Ця за­гроза походить (поки що) меншою мі­рою від Росії, зате ку­ди більше від власно­го недоумства, егої­зму, провінційності та від надмі­рної концентра­ції всіх цих рис у місцевих всенародно обраних політи­ках.

Тож я маю, сказати б, особи­сту при­чи­ну зали­шати­ся й далі з че­ха­ми і сло­ваками, з поля­ками й угорця­ми, — принаймні з ти­ми, ко­трі про­ти­стоять окресле­ним ви­ще за­грозам — заради уявної «Європи» Ку­ндери, Га­вела, Міло­ша. І тої со­т­ні, ба вже кі­лькох ти­сяч украї­нців, що заги­ну­ли зокрема і за неї.

2018 Три есеї про незале­ж­ність

1. Незакі­нче­на «пере­стройка»

Майбу­т­нє має ту особли­вість, що ми ні­ко­ли не уявля­є­мо йо­го та­ким, яким воно на­справді на­стає. Три­д­цять років то­му, в остан­ні лі­та царю­ва­н­ня змаразміло­го Ле­оні­да Брє­ж­нє­ва мало хто уявляв собі, що незабаром мо­гу­т­ня совє­тська імперія роз­падеться, пані­вна комуністи­чна ідео­ло­гія опи­ни­ться на смі­т­ни­ку, а Украї­на стане ці­лком незале­ж­ною, між­народно ви­знаною державою з усі­ма свої­ми жорстко заборонени­ми й пере­слі­дувани­ми за совє­тів си­м­вола­ми. Найбільше, прига­дую, на що ми тоді надія­ли­ся, пере­ші­птую­чись на ку­хнях і пере­даю­чи з рук у руки заборонені кни­ги і сам­ви­давні текс­ти, бу­ла певна лі­бе­ралі­за­ція ре­жи­му, якийсь черговий варі­ант хру­що­вської від­ли­ги, посла­бле­н­ня руси­фі­ка­ції і ся­кий-та­кий плю­ралізм бодай у нау­ці й ми­сте­цтві.

Не ми­ну­ло й деся­ти­лі­т­тя, як на­ші суспільні очі­ку­ва­н­ня, навпаки, стали без­мі­рно зави­ще­ни­ми. Украї­на двад­цять років то­му уяви­ла­ся нам раптом не ли­ше вільною й незале­ж­ною, а й замо­ж­ною, демократи­чною, правовою і, звичайно, украї­нською. Жодне з цих споді­вань, однак, не збуло­ся. На­ша краї­на, на від­міну від Польщі, Угорщи­ни, Че­хії чи При­балти­ки, не просу­ну­ла­ся в напря­мку Першо­го сві­ту — так звано­го «зо­ло­то­го мілья­рда». Навпаки, разом із Росі­єю, Біло­рус­сю та інши­ми євразійськи­ми султа­ната­ми вона впевенено скочу­є­ться у Третій світ — світ

без­зако­н­ня, корупції, авторита­ри­зму і без­надійної ци­вілі­за­ційноі від­стало­сті.

Власне, навіть ті не­чи­слен­ні здобутки, які ми сьо­годні [2011] має­мо, від­кри­тість кордонів, від­носна свобода сло­ва, значний, хоча й зде­формований олі­га­рхі­чною державою політи­чний та економі­чний плю­ралізм чи, ска­жі­мо, певні по­блажки для украї­нської мови — усе це є наслі­д­ком не так незале­ж­ності, як горба­човської пере­стройки. Фа­кти­чно все це бу­ло вже в остан­ні роки існува­н­ня СС­СР, тож пере­ймену­ва­н­ня «УРСР» на державу Украї­на» мало що в цьо­му пла­ні зміни­ло. Як і, зре­штою, пере­ймену­ва­н­ня КҐБ в СБУ, ЦК КПУ в адміністра­цію пре­зи­дента, совє­тської армії та мілі­ції — у бу­ці­мто «украї­нську».

Сут­нісно вся ця си­стема, всі ін­ститу­ції,