Читати книгу - "Напередодні Армагедону, Олег Євгенович Авраменко"

двигун — а ходить автономно. І бозна-звідки бере енерґію. Його вже й по ґвинтиках розбирали — кожна деталь як деталь, жодного відхилення від норми. А зібрали — знову те саме.

— А ви не пробували міняти деталі по черзі, одну за одною? — спитала Інна.

— Пробували. Міняли. Аж поки не зібрали зовсім новий тролейбус. У ньому не було жодної деталі від старого.

— І що?

— Та нічого! Однаково він ходить. Сам по собі.

— Ого! — Інна трохи помовчала. — Але ж із старих деталей можна зібрати тролейбус…

— Ми так і вчинили. До останнього ґвинтика це був той самий тролейбус, на якому ви їхали разом з Леопольдом. Але тепер він уже не ходить без струму. Ходить той, інший, зібраний із нових деталей.

Цей факт вразив мене найбільше. Виходило, що „божевілля“ тролейбуса спричинила не якась окрема деталь, а щось нематеріальне, властиве тролейбусові як єдиному цілому, певний машинний еквівалент душі…

— Здуріти можна, — повторив я слова майора.

— Можна, — кивнув полковник. — І таки дуріють. Троє наших експертів уже лікуються в божевільні разом з водієм.

— І що ви думаєте робити? — співчутливо поцікавився я.

Відповідь була негайна й категорична:

— Після знайомства з котом — закрити справу. Як нез’ясовану.

Ефект від цієї заяви був трохи несподіваним: майор і оператор жваво заплескали в долоні, їхні обличчя проясніли.

— Це означає, що ви дасте нам спокій? — не вірячи своїм вухам, перепитав я.

— Дамо, — запевнив мене полковник. — Ніякої загрози конституційному ладові, державній незалежності й територіальній цілісності ваш Леопольд не становить… Гм, принаймні поки його не чіпати… — Тут він осікся. — Словом, живіть собі зі своїм балакучим котом тільки не дозволяйте йому викидати такі коники — це може зле скінчитися.

— Не дозволимо, — твердо пообіцяв я, а трохи повагавшись, додав: — Правду кажучи, пане… е-е… добродію полковнику, дотепер я був значно гіршої думки про вашу організацію.

Полковник недбало відмахнувся:

— Усі ми люди, юначе. Хай краще я отримаю догану, це не надто висока ціна за збереження здорового глузду моїх співробітників… та й власного. — (Його підлеглі енерґійно закивали головами.) — Тролейбус, що сам по собі ходить, це ще півбіди. А от кіт, що сам по собі розмовляє… — Він зітхнув. — Як тільки мій відділ візьметься за Леопольда, то не пізніше, ніж за місяць, нам доведеться відкрити свою філію при психоневролоґічному диспансері.

Слово честі: цей полковник мені сподобався!

Коли я проводжав їх, полковник раптом зупинився на порозі, пильно глянув на мене і спитав:

— Скажіть-но, юначе, вас не дивує вся ця чортівня?

— Дивує, — відповів я. — Це чудеса. Вони поза науковим поясненням. Але без них життя було б нецікаве.

— Щиро вам заздрю — признався полковник і вже вкотре сумно зітхнув.

Візит людей у цивільному виявився фатальним у нашій долі, але не тому, що відтоді нас постійно шарпали співробітники служби безпеки, зовсім ні. По-перше, незабаром ми стали недосяжні для будь-яких земних спецслужб; а по-друге, полковник таки наполіг на своєму, справу закрили і про нас забули. Як з’ясувалося згодом, ні відеозапис бесіди з Леопольдом, ні та касета з диктофона до архіву не потрапили. Натомість до справи був підшитий звіт, у якому стверджувалося, що Леопольд — найзвичайнісінький і наймовчазніший кіт з усіх котів, сущих на світі. Майор та оператор, мабуть, не тямилися з радості, підписуючи той документ.

Кажучи про фатальність цього візиту, я маю на увазі інше: він змусив нас замислитися над деякими речами. Затишний світ, у якому реально існували тільки я, Інна та наше кохання, був незворотно зруйнований.

Коли я провів непроханих гостей до ліфта й повернувся до квартири, Інна лежала на ліжку в спальні, блукаючи задумливим поглядом по стелі. Я приліг поруч і міцно пригорнув її до себе. Але вона була так заглиблена у свої думки, що, здавалося, навіть не помітила моєї присутності.

— Любонько, — спитав я, — тебе щось непокоїть?

Інна мовчки кивнула.

— І що ж?

— Те, чого не сказав полковник. Не наважився сказати.

Я повернув до себе її лице й зазирнув у вічі.

— А звідки ти знаєш, щo він не наважився сказати?

— Це було написане на його обличчі. А в очах таївся страх — дикий, панічний. Він вирішив, що Леопольд, разом із інтелектом підлітка та вмінням розмовляти по-людському, також володіє неусвідомленими чаклунськими здібностями.

— Умгу, — промурмотів я, повертаючись горілиць. — Кіт-чарівник? Цікаво!

— А по-моєму, це не просто цікаво, це неймовірно, — серйозно промовила Інна, поклавши голову мені на груди. — Неймовірно, що нам досі це не спадало на думку. Подумай, Владику. Просто подумай. Пригадай усе, що з нами відбувалося, і доклади мінімум розумових зусиль, аби це осмислити.

Зарившись лицем у пахуче жінчине волосся, я почав пригадувати й осмислювати.

Аварія — справжнісінька катастрофа, в якій Леопольд анітрохи не постраждав…

Моя зустріч з котом — він зразу відчув, що я сприйму його уміння розмовляти як цілком нормальне явище. Ще до нашого з Інною знайомства Леопольд стверджував, що ми покохаємо одне одного, — і не помилився…

Розмова з миршавим чоловічком у тролейбусі. Тоді Леопольд, без сумніву, влучив у самісіньке око: про того п’яничку, пляшку сивухи та стареньку бабусю. Але ж Лаура не могла розповісти йому свою історію з такими суто „людськими“ подробицями, вона звичайна кішка…

Тролейбус, що поїхав без живлення — і досі їздить без нього…

А сила, що утримувала нас на сидіннях під час тієї божевільної „подорожі“…

Або, скажімо, цілковита відсутність похмілля після грандіозної пиятики, влаштованої з нагоди нашого знайомства. Удвох ми вигилили пляшку шампанського та два літри домашнього вина, обоє були п’яні в дим, і ніяким природним чином не змогли б так швидко прочуматися…

І телефон, який зненацька запрацював наступного дня після появи в мене Леопольда. „Укртелеком“ може помилково відключити телефон, але помилково підключити — ніколи. Тут воістину не обійшлося без втручання надприродних сил…

Й останнє — надто вже легко ми позбулися „опіки“ спецслужб. Щоправда, полковник пояснив, чому він вирішив закрити справу, і його аргументи були загалом переконливі. Однак дещо у поведінці наших недавніх гостей насторожувало — а саме той дикий, панічний страх, про який згадувала Інна. Складалося враження, що кіт прагнув чимшвидше спекатися їх і підсвідомо нагнав на них такого жаху, що ті ладні були втікати світ за очі. Бідолашний оператор!…

— Золотко, — сказав я розгублено. — Це справді неймовірно. Це просто приголомшливо. Як ми могли бути