Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"

10

With no love, from the past.

Blue Oyster Cult, “Shadow of California”[7]

Невпинний потік машин змусив Страйка постояти й почекати, перш ніж вдалося перетнути Тоттенгем-Корт-роуд. Раз у раз він поглядав на той бік. Перейшовши вулицю, він одразу зазирнув у вікно японського ресторану, але там не було нікого в камуфляжній куртці й нікого, схожого за статурою чи зростом на чоловіка в окулярах, у футболці чи сорочці.

В кишені завібрував мобільний. Страйк його дістав.

Робін надіслала повідомлення:

Та заспокойся.

Широко всміхнувшись, Страйк помахав у вікна «Двору» і рушив у бік метро.

Може, Робін має рацію, і він надто знервований. Які шанси того, що псих, який надсилає ноги, буде серед білого дня сидіти й витріщатися на Робін? Але застигла пильність того кремезного чоловіка в камуфляжній куртці Страйкові не сподобалася, і не сподобалося, що на ньому були темні окуляри: не так уже й сонячно сьогодні. І це його зникнення, поки Страйк не міг його бачити: випадковий збіг чи ні?

Біда полягала в тому, що Страйк не міг покластися на спогади про зовнішність жодного з трьох чоловіків, які нині його непокоїли. Брокбенка він не бачив вісім років, Лейнга — дев’ять, Віттакера — всі шістнадцять. Кожен міг за цей час погладшати чи схуднути, облисіти, відпустити бороду чи вуса, набути інвалідності чи накачати м’язи. Страйк сам утратив ногу, відколи бачив їх усіх. Але жоден не зміг би приховати зріст. Усі троє чоловіків, про яких думав Страйк, мали по шість футів чи більше зросту, і той камуфляжник на металевому стільці здавався заввишки десь таким.

Дорогою до станції «Тоттенгем-Корт-роуд» у кишені завібрував мобільний. Страйк зрадів, побачивши, що дзвонить Грем Гардакр. Відступивши з дороги, щоб не заважати людям, він прийняв дзвінок.

— Оґі? — почувся голос колишнього колеги.— Що за справи, друже? Чого це тобі ноги надсилають?

— Я так розумію, ти вже не в Німеччині? — спитав Страйк.

— Півтора місяця як в Единбурзі. Оце щойно читав про тебе у «Скотсмені».

Відділ спеціальних розслідувань Королівської військової поліції мав офіс в Единбурзькому замку, в секції 35. Це було престижне призначення.

— Гарді, мені потрібна послуга,— сказав Страйк.— Внутрішня інформація про декого. Пам’ятаєш Ноеля Брокбенка?

— Такого забудеш. Сьома бронетанкова, якщо не помиляюся?

— Так, це він. І ще Дональд Лейнг. Він служив ще до нашого з тобою знайомства. З Прикордонного полку короля. Я знав його на Кіпрі.

— Добре, друже, як буду в офісі, подивлюся. Я тут зараз серед розораного поля.

Розмову про спільних знайомих урвав гуркіт машин, яких у годину пік ставало дедалі більше. Гардакр пообіцяв передзвонити, коли зазирне в армійські архіви, і Страйк продовжив шлях до метро.

За тридцять хвилин він вийшов на станції «Вайтчапел» і виявив повідомлення від чоловіка, з яким мав зустрітися.

Вибачай Куше не сьогодні передзвоню

Це було недоречно й незручно, але заледве дивно. Зважаючи на те, що Страйк не ніс наркотиків чи старих записів і не просив когось побити чи залякати, з боку Шпеника взагалі було виявом великої поваги погодитися на чіткий час і місце зустрічі.

Коліно Страйка після цілого дня на ногах боліло, але на станції сісти не було де. Притулившись до жовтої цегляної стіни біля входу, він набрав Шпеника.

— Га, Куше, шо там?

Страйк не пам’ятав, чому Шпеника називають Шпеником, і так само не міг згадати, чому той каже на нього «Куш». Познайомилися вони сімнадцятирічними, і встановлений зв’язок, досить глибокий, на диво був вільний від стигми підліткової дружби. Власне, то й не дружба була, а таке собі мимовільне братерство. Страйк мав певність, що коли помре, то Шпеник сумуватиме, але так само мав певність, що той не погребує обібрати його мертве тіло. Але інші б не зрозуміли, що Шпеник таке зробив би з переконанням, що Страйк, хай на якому світі буде, зрадіє, знаючи, що його гаманець дістався Шпенику, а не якомусь невідомому зайді.

— Справи, Шпенику? — спитав Страйк, підпалюючи нову цигарку.

— Так, Куше, сьо’дні без шансів. А шо за біда?

— Віттакера шукаю.

— Нарешті приб’єш?

Ця зміна тону налякала би будь-кого, хто забув, що Шпеник за один. На думку Шпеника та йому подібних, заподіяна кривда приводила до одного закономірного фіналу — вбивства; половину свого свідомого життя Шпеник через такі погляди просидів за ґратами. Страйк дивувався, що він узагалі дожив до середини четвертого десятку.

— Просто хочу знати, де він,— твердо відповів Страйк.

Він не думав, що Шпеник чув про ногу. В його світі новини стосувалися особистих інтересів і поширювалися усно.

— Розпитаю людей.

— Плачу як завжди,— відповів Страйк, який мав зі Шпеником давню домовленість про обмін корисною інформацією.— І... Шпенику?..

Давній приятель мав звичку класти слухавку без попередження, коли його щось відволікало.

— Шо, не все? — озвався Шпеник, і його голос ніби наблизився; Страйк вирішив, що приятель уже був прибрав мобільний від вуха, гадаючи, що розмову завершено.

— Так,— відповів Страйк.— Кореш Маллі.

Мовчання на тому боці красномовно свідчило: як Страйк ніколи не забував, що за птиця Шпеник, так і Шпеник пам’ятав, хто такий Страйк.

— Шпенику, це тільки між нами, нікого третього. Ти про мене з Маллі ніколи не говорив?

По паузі Шпеник заговорив своїм найнебезпечнішим тоном:

— А з якого б чортова дива мені таке робити?

— Я не міг не спитати. Поясню, коли зустрінемося.

Знову небезпечне мовчання.

— Шпенику, хіба я хоч раз тебе заклав? — спитав Страйк. Знову мовчання, уже не таке довге, а тоді Шпеник відповів тоном,