Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

матеріали та обладнання для ЧАЕС. Триденний захід, запланований на останній тиждень місяця, організовувався здебільшого задля координації дій адміністрації станції, начальників управління будівництва і підрядників, а також задля розв’язання проблем, які виникли при будівництві нового енергоблока АЕС — реактора № 5. Плани будівництва 1985 року були зірвані, унаслідок чого перспективи запуску реактора того року викликали сумніви. Утім, XXVII з’їзд КПРС поставив завдання як мінімум подвоїти будівництво ядерних енергоблоків у рамках наступного п’ятирічного плану.

У Прип’яті особою, зацікавленою в успіху конференції найбільше, був Василь Кизима, 54-річний голова управління будівництва АЕС. За владою і престижем серед мешканців Прип’яті Кизима затьмарив Брюханова. Тоді як останній досі проживав хоч і у престижному, та все-таки в багатоквартирному будинку, Василь Трохимович зі своєю сім’єю поселився в одному з чотирьох приватних особняків, збудованих у місті, де, як очікувалося, їх узагалі не мало б бути. А коли в середині 1970-х будівельний майданчик атомної електростанції відвідав Перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький, він був настільки вражений молодим начальником управління будівництвом, що наказав своїм помічникам забезпечити вибори Кизими до Верхновної ради Української PCP. Зі свого боку, це сприяло підвищенню заробітної плати Василя Кизими і підняло його престиж і незалежність від місцевих партійних і державних посадових осіб. Нарешті 1984 року Кизима був удостоєний вищої державної нагороди — Героя Соціалістичної Праці. Брюханов, попри статус делегата партійного з’їзду в Москві, як і раніше, лише чекав подібного визнання.

Визнання, яке, якщо ми поглянемо на результати роботи двох управлінців (і особливо на виконання ними своїх виробничих планів), не мало ніяких підстав. Кизима і підлеглі йому бригади не змогли побудувати вчасно жоден з енергоблоків, тоді як Брюханов зі своїми інженерами безперебійно виконували і перевиконували всі плани. Попередній 1985-й не став винятком. Того року чотири енергоблоки брюханівської АЕС виробили 29 мільярдів кіловат електроенергії — стільки, скільки всі електростанції Чехословаччини разом узяті. Цього було достатньо, щоб протягом цілого року забезпечувати електроенергією 30 мільйонів радянських квартир, у яких проживала приблизно половина 280-мільйонного населення СРСР. Як повідомляла міська газета «Трибуна енергетика» у січні 1986 року, Брюханов і колеги перевиконали свої плани більш ніж на дев’ять відсотків. Що цікаво, цей випуск також містив коротку примітку із заголовком «Чому провалено план АЕС на 1985 рік?» З назви не було зрозуміло, що матеріал стосувався насамперед невиконання будівельних строків.

Проте Кизима не просто уникнув публічної критики, він і далі мав велику повагу серед своїх керівників. Причина цьому проста: ураховуючи постійну нестачу робочої сили і будівельних матеріалів, партійне керівництво вважало контроль над будівництвом завданням набагато складнішим, аніж управління самою АЕС. До того ж Кизима продемонстрував здатність виконувати роботу краще і швидше за більшість своїх конкурентів.

Виходець з Київської області, Кизима народився в Таращанському районі, що південніше від Києва, у січні 1932 року. Його батьки були простими селянами. Коли на регіон обрушився Голодомор, Кизимі виповнився всього один рік. Попри те, що кожен третій житель району помер від голоду, Василеві вдалося вижити. У сусідньому Володарському районі рівень смертності був навіть вищим — там до 1934 року не дожили в середньому 466 жителів на 1000 чоловік. Особливо високим коефіцієнт смертності був серед дітей і людей похилого віку. Пережив Кизима і жорстоку нацистську окупацію 1941–1943 років. Після закінчення місцевої школи Кизима вивчав інженерну справу в Києві і вже від початку своєї кар’єри був залучений до будівництва вугільних електростанцій на Заході України. А 1971 року він повернувся у свій рідний регіон, щоб очолити будівництво міста Прип’яті та атомної електростанції неподалік.

Уже на початку роботи Кизима сказав своєму керівництву: на будівельному майданчику має бути лише один начальник, а тому емісари з київських міністерств можуть пакувати валізи і відчалювати додому. Так і сталося. Водночас безпосередньо у Прип’яті Кизима мав розділяти доступ до влади з Віктором Брюхановим і його людьми на АЕС. Тоді як Віктора вважали компетентним спеціалістом, однак неговіркою і дещо замкнутою людиною, Кизима привертав до себе, поєднуючи в собі професіоналізм і суворість бригадира з магнетичністю політика. Керівництво Василя Трохимовича високо цінувало його стратегічне мислення і дещо побоювалося його розсудливості; будівельники ж ставилися до Кизими як до свого, а колеги вказували на непохитність його характеру.

Брюханова поважали — Кизиму обожнювали або боялися (залежно від обставин). Та, врешті-решт, двоє чоловіків навчилися працювати разом, проявляючи повагу одне до одного. Ще б пак, ураховуючи, що обидва керувалися однією ціллю: адміністрація АЕС виступала замовником, а управління будівництвом — підрядником. Багато в чому Кизима і Брюханов залежали одне від одного.

Водночас особистими стосунками між двома керівниками все не обмежувалося — серед їхніх підлеглих виникали конфлікти на основі управлінських, соціальних і навіть культурних питань. Більшість людей у команді Брюханова були першокласними, високоосвіченими інженерами, які прибули здебільшого з Росії, і таким чином привнесли в культурний код Прип’яті не лише досвід управління АЕС, а й інтелігентність і навіть зарозумілість великого міста. Зі свого боку, місцеві, хто керував будівельними бригадами Кизими, найчастіше були вихідцями з українських сіл із відповідною культурою, звичками та упередженнями. Говорили новоприбулі російською, тоді як місцеві українці — головним чином на суржику, що став своєрідною lingua franca на вулицях Прип’яті.

Регулювання відносин між двома колективами і запобігання періодичним сутичкам серед місцевої молоді та молодих будівельників, запрошених на роботу у Прип’ять Василем Кизимою (і відомих як «Рекси»), було причиною постійного головного болю міліції Прип’яті. Найбільш складними вважалися ті кілька днів місяця, коли робітники отримували свою платню: по-перше, день авансу, по-друге, день отримання решти зарплати. Святкувались ці події шляхом спільного розпивання алкогольних напоїв. Міліція не ризикувала і затримувала всіх молодих, які збиралися на вулицях групами більше ніж п’ять чоловік. Допомагало це лише певною мірою. Так, 1985 року правоохоронцям довелося справлятися з молодіжними заворушеннями, що закінчилися перекинутими автомобілями і вибитими вікнами.

Ті, хто працював у будівельному управлінні, заздрили робітникам АЕС усіх вікових категорій, адже зарплати останніх були вищими, а умови праці — кращими. До того ж саме працівники атомної електростанції найчастіше переїжджали з гуртожитків у власні квартири, на відміну від будівельників, які ці квартили споруджували. Зі свого боку, будівельні працівники вважали, що атмосфера на їхніх будмайданчиках була більш товариською, а колеги по роботі — значно відкрившими і простішими у спілкуванні. Чого не скажеш, на їхню думку, про персонал АЕС — людей розважливих та обачливих. Робітники станції вважали інакше.

Своїм управлінням Кизима керував так, ніби йшлося про великий колгосп, а його запрошень на