Читати книгу - "1793"

виделку й переходить до кави. Мікель нарешті доїдає, кривиться від запаху кави й відсовує від себе чайник.

— Ніколи не зрозумію, що люди знаходять у цій гидоті.

— Можливо, до смаку треба звикнути, але добре бадьорить. Жане-Мішелю, розкажеш, як втратив руку?

— Не дуже охоче я про це розповідаю… Але, можливо, якби всі знали, що таке Російська війна Ґустава Третього, то надалі такого не допустили б. Моя роль не була ні геройська, ні вирішальна. Маленький персонаж у вирі подій, над якими не мав контролю. Мене послали на смерть, а доля чомусь вирішила інакше — залишився живий, хоч і втратив руку.

Хоч Мікель був усього-на-всього унтерофіцером, швидко зрозумів, що до війни вони не готові. Кардель п’ять років служив в артилерії. На Іванів день 1788 року його разом з тисячами інших галерами стокгольмської флотилії перевезли до Фінської затоки. Біля острова Ганґе вони приєдналися до вітрильного флоту, що прибув з Карлскруни під проводом королевого брата герцога Карла. Карделя приписали до «Батьківщини», лінкора з шістдесятьма гарматами. Корабель за проєктом Чапмана побудували в Карлскруні п’ять років тому.

— Ми з «Батьківщиною» були однолітками на службі. Я спершу подумав, що це хороший знак. Потім з’ясувалося, що помилився.

На палубі «Батьківщини» Кардель зустрів і туманний ранок 17 липня, коли флагман їхньої ескадри сигналізував про наближення противника. Через пів години і Кардель побачив, як на сході з туману виринають щогли ворожих кораблів. Можна сказати, тоді він уперше відчув страх. Сили були приблизно рівні: сімнадцять російських суден проти двадцяти шведських.

— Чорт, то ж була моя перша битва, Вінґе! У морі це все відбувається дуже повільно. Щойно ескадри побачили одна одну, почалися маневри. Ловили вітер, течію, щоб наблизитися до ворога на достатню відстань, а потім ще й вишикуватися в лінію і повернутися бортами, щоб гармати могли поцілити в них. А потім команда — і залп. Стріляли й стріляли… Бачили лише те, що видно через жерло гармати, поки очищаєш, закладаєш ядро й заряд. У найкращому разі бачимо криваві хвилі й уламки, а в найгіршому — лінії гармат, готові змести все з нашої палуби. Ми ж теж — мішені, як і наш противник. Чорт… Ядра, які не влучають у ціль, б’ють об борти, судно трясеться… Дерев’яні тріски летять, мов кулі, ріжуть тіло, розбивають кості… Люди всираються на місці, де стоять, лайно впереміш із кров’ю ковзає в чоботях… Ти знав, що під страхом смерті навіть піт інакше смердить? Додай до цього пороховий дим — ось тобі й пекельний парфум. Але якби нам вистачило ядер, ми перемогли б.

У битві біля Гоґланда загинуло понад тисячу хлопців. Росіян удвічі більше, ніж шведів. Коли споночіло, бій затих, а під ранок шведи почали відступати в бік Гельсінгфорса. Без ядер і пороху воювати не виходить. Росіяни навіть не переслідували. Шведи втратили в битві один корабель, зате захопили трофей — сімдесятичотиригарматний «Владислав».

— Якби ми тоді знали те, що знаємо зараз, одразу затопили б його. Через той «Владислав» ми програли війну. На палубі почався тиф. Ми доправили його до фортеці Свеаборґ. Я залишився там на зиму, флот повернувся в Карлскруну. Так ми мусили ще й сокирами й кайлами лід ламати, щоб судна пройшли, а вони у Швецію привезли заразу. Тієї зими Свеаборґ перетворився на передпокій пекла. Скрізь покотом лежали мертві й хворі. Люди мерли як мухи. У лікарнях і казармах лежали по п’ятеро на ліжку, один на одному. І нижні вже були мертві. Найважчим почали ввижатися всякі жахіття. Витріщаються на те, чого ніхто, крім них, не бачить, і верещать… Я бачив, як люди з лікарняних ліжок голяка зривалися надвір, у сніг, а потім через кілька днів їх знаходили в найдивніших місцях. Мене та пошесть не зачепила. Зате на літо поновилася битва за Фінську затоку. У Свенсксунді нас розгромили. І у Виборзі ми не мали жодних шансів. І при цьому досі мені й волосина з голови не впала! Ні тиф не вчепився, ні куля чи уламок не цвенькнули… У травні 1790 прислали нам підкріплення з Турку. Мене серед інших досвідченіших поставили вчити новобранців. Перевели на фрегат «Інґеборґ». Він мені зразу не сподобався. Цей корабель теж проєктував Чапман — а він же ніколи в житті під вітрилом не ходив. Він математик. Розробляв кораблі, які взагалі для людей не призначені. Фрегат мав у довжину сто двадцять футів, і всього дюжину дванадцятифунтових гармат. Він протікав. У трюмі пліснява на долоню, густа-густа, ножем можна різати. І на цьому кориті ми приєдналися до ескадри.

І вдруге погнали шведські кораблі на бойню у Свенсксунд, ослаблені й відрізані від основних сил флоту, безнадійно заблокованого у Свеаборґу. Росіяни пильно його стерегли. Кінець наближався. Тікати нема куди, і здавалося, що єдина можливість — битися. І король Ґустав хотів битви!

— Вони підібралися до нас у тумані перед ранком, годині о сьомій. Щоб наблизитися до нас на достатню для обстрілу відстань, їм знадобилося чотири години. Це були найгірші години мого життя. Могли б бути, якби не те, що сталося далі. Ми не сумнівалися, що це сама смерть підпливає до нас у вигляді трьохсот кораблів. Дехто з нас намагався дезертирувати. Тисячі хлопців загинули у Виборзі, і от цього ранку найзабобонніші з нас чули у свисті вітру голоси своїх загиблих товаришів. Кликали до себе. Але правим бортом, яким прийняли атаку росіян, ми вистояли. Кілька годин стріляли з гармат одне в одного.

Близько полудня погода змінилася: повіяв південно-західний вітер, спершу легко, далі сильніше. З ним і хвилі прийшли. На небі важкі чорні грозові хмари, на морі — високі буруни… Шведські кораблі були зв’язані між собою і стояли на якорях, тож залпи їхніх гармат були влучніші. Росіяни ж підскакували на хвилях, як горіхова шкаралупа, і мусили стріляти фактично наосліп. Група з кількох шведських кораблів знялася з якоря і зайшла з боку, щоб атакувати російський правий фланг. Побачивши в тилу шведів, росіяни запанікували й почали відступати. На лівому фланзі втечу правофлангових кораблів сприйняли як наказ для всього флоту, і теж відступили. Залишилися лише ті російські судна, що були в центрі. До ночі шведи їх розстріляли. Один за одним кораблі тонули, викидаючи в багряні хвилі мертвих і поранених моряків. Коли останні російські фрегати надумали тікати, було вже пізно. Шторм захопив їх і проковтнув усіх до одного у вузьких протоках між фінськими шхерами.

— А знаєш, що зі мною було, Вінґе? «Інґеборґ» зловив російське ядро після полудня. Вибух скинув з лафета найближчу від мене дванадцятифунтову гармату й швиргонув аж до протилежної стінки трюму. З десяток хлопців загинуло на місці. Тих, кого не