Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

Як і Басанавічюс, Кудірка залишив Литву, щоб здобути вищу освіту в російському університеті. Проте для цього Кудірка поїхав до Варшави, де вважав себе поляком, а своє політичне хрещення отримав серед польських соціалістів. Зрештою, його тривалий зв'язок із Польщею прислужився й литовській справі. Тоді як Басанавічюс навчався у болгарських та чеських національних діячів, Кудірка міг сприймати, а не просто відкидати і польський спадок. Блискуча ідея Басанавічюса полягала в ігноруванні непростої ранньомодерної історії й, подібно до чехів та болгар, — в оспівуванні середньовічного минулого. Кудірка використав ранньомодерну польську ідею для модерних литовських цілей, які він прийняв після повернення з Варшави у 1889 р. Він зміг представити Литву не лише історично відмінною від Польщі, як Басанавічюс, а й як національно рівну з Польщею в сьогоденні. Незважаючи на викрути, повороти та спроби перебороти конкурента, занепокоєння щодо рівності статусу відчувалось повсюди. Ідея про те, що культуру треба набути та проявити, мотивувала юнацькі спроби Кудірки здаватися паничем; в його зрілі роки вона стала підставою для ширшого проекту возвеличити себе та своє походження, втягнувши селян до політики. Його захоплення польськістю в 1870-х рр. дало енергію для змін в 1890-х рр.; його блискуче знання польської мови дало можливість використати Міцкевича для нових цілей створення селянської нації. У Варшаві Кудірка міг спостерігати за тим, як польські національні діячі перетворили Міцкевича на модерного польського патріота. Його відповіддю стало поєднання Міцкевичевого шедевру з модерним литовським патріотизмом. Міцкевичів журливий початок «Батьківщино моя, Литво!» в Кудірки перетворився на сповнене надій «Батьківщино наша, Литво!» У 1898 р. він включив ці перероблені перші рядки «Пана Тадеуша» до вірша, що пізніше став національним гімном Литви[55].

Таким чином, двома поколіннями після Міцкевича поняття «Литва» отримало інше значення. На відміну від Міцкевича, Кудірка вірив, що батьківщина, про яку йшлося, є батьківщиною литовсько-мовної нації, якій судилося мати власну державу. В цьому розумінні, протилежному за змістом до оригінального поняття, але схожому за формулюванням, Міцкевичеві слова, перекладені й ледь-ледь модифіковані, стали гаслом литовського національного руху. Це була не просто іронія, а перетворення усталених романтичних ідей про ранньомодерну Річ Посполиту на одну з багатьох можливих національних форм. Поразка повстання 1830 р. спричинила зародження романтизму зрілого Міцкевича часів «Пана Тадеуша»; поразка 1863 р. поділила романтизм на кілька національних течій. Подібно до Міцкевича та польських романтиків після повстання 1830 р., Кудірка та литовські романтики після повстання 1863 р. прагнули «створити новий світ на руїнах старого». Для них цими руїнами була Річ Посполита.

ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО ЛИТОВСЬКЕ ЯК БАТЬКІВЩИНА

1863 рік став переломним для литовської нації. У польському та білоруському випадках нам важче побачити сяйво модерних націоналізмів у присмерках ранньомодерного Великого князівства Литовського. Навіть якщо нове покоління модерних литовських діячів 1880–1890-х рр. створило окрему литовську історію й вивело з неї етнічну націю, литовські поляки та білоруси все ще вважали «Литву» поняттям географічним і політичним. В їхньому уявленні бути литовцем означало зберігати традиції Великого князівства Литовського, а тому багато з них вважали національне питання несуттєвим. «Тутейшість» більшості шляхти часто була свідомим відкиданням ідеологій, що, здавалось, погано пасували до місцевих реалій і традицій[56]. «Тутейшість» селян навколо Вільна була практичною відповіддю хитросплетінням мовної асиміляції та спробою дипломатичним шляхом уникнути необхідності обирати між польськомовною шляхтою та російськими імперськими чиновниками[57]. Наприкінці XIX ст. перевага польської як засобу спілкування залишалась настільки ж широко зрозумілою, як і в студентські часи Міцкевича[58].

Навіть після невдалого повстання 1863 р. політично амбітна шляхта могла пробувати пристосувати традиції Великого князівства Литовського до потреб модерної політики. Найвагомішим прикладом цього напрямку був польський революціонер та державець Юзеф Пілсудський (1867–1935), нащадок литовських шляхетських родин і за батьківською, і за материнською лініями[59]. Пілсудський вчився й мужнів у русифікованих віденських школах. Після заслання до Сибіру він повернувся до Литви, розпочавши свою кар'єру як польський соціаліст у Вільні в 1890-х рр. Як ми побачимо далі, він стане головною дійовою особою під час створення польської держави у 1918 р. та майбутнього приєднання нею Вільно. Патріотизм Пілсудського грунтувався не на модерному етнічному чи лінгвістичному визначенні Польщі, а на ностальгійних республіканських ідеях Великого князівства Литовського, які він протиставляв історичному поняттю автократичної Росії. Підсудський, називаючи себе литовцем, говорив літературною польською своєї родини, селянською білоруською й поганою російською, яку отримав у спадок від сибірського заслання. Як побачимо далі, його поразку як литовця забезпечили його ж союзники, що зробили можливим його успіх як поляка[60].

Захоплення білоруських діячів Великим князівством Литовським та їхній соціалістичний федералізм нагадували погляди Пілсудського. Проте й люди, які прагнули відродити Велике князівство Литовське під назвою «Білорусь», також були обмежені своєю ідентифікацією з ранньомодерною польськістю. Протягом трьохсот років місцевою мовою культури була польська; її захищали місцева католицька еліта та Католицька Церква, а також підтримували мільйони носіїв на Заході. Литовська, жодним чином непорівнянна за своїм статусом до польської, легко відрізнялась своєю недоступністю як балтійська мова. Її носії, хоча їхня кількість і зменшувалась, географічно були краще захищені, ніж носії білоруської. Позиція ж останньої виглядала найхисткішою: вона була некодифікованим слов'янським діалектом із низьким статусом, морфологічно розташованим між польською та російською мовами, а носії цього діалекту були соціально локалізовані між польською культурою та російською владою. Білоруські селяни вважали польську (а з часом і російську) за вищі мови, а ту, що ми сьогодні звемо білоруською, — за простеньку говірку нехитрого люду. Щоб вийти з селянства, треба було володіти або польською, або російською[61]. Мовна гнучкість, така цінована в ранньомодерних Речі Посполитій та Великому князівстві Литовському, була тягарем для кожного, хто взявся би розвивати модерний білоруський мовний націоналізм.

Для чого тоді було тиснутись у цей обмежений простір? Навіщо зараз приділяти увагу білоруськомовним і білоруським національним діячам, зважаючи на те, що їхні прагнення оволодіти Вільном рідко коли сприймались серйозно, а також беручи до уваги, що білоруська модерна нація все ще тільки мала з'явитись? Білоруський напрямок традицій Великого князівства Литовського вказує нам на небезпеку припускати, що давні лінгвістичні чи «етнічні» групи є лише попередниками наявних національних груп, големами, що їх треба оживити магією модерності. Там, де вже існують модерні нації, історики заввиграшки можуть «довести» їхнє походження від «етнічних груп». Саме тому білоруська поразка забезпечує нас корисним прикладом. У білоруському випадку ми маємо найбільшу «етнічну групу» на даній території. За російським переписом 1897 р. у Віденській губернії білоруською розмовляло більше людей, ніж усіма іншими мовами разом узятими. У Віленській, Мінській, Гродненській, Могильовській та Вітебській губерніях, сусідніх територіях історичної Литви, білоруськомовні жителі складали три четвертих населення. Однак у XX ст. ця «етнічна група» не стала модерною нацією. В поєднанні з литовським і польським успіхами ця білоруська невдача допомагає нам зрозуміти, чого насправді потребують національні рухи. Якби їх перемога справді була наперед визначена відданістю традиціям Великого князівства Литовського чи кількістю людей, що розмовляли