Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

численними мешканцями, а також власними уявленнями про те, який саме має бути у степу (і не лише у степу) порядок, і хто тут взагалі за головного. Адже по степах ще до появи тут скіфів проходили досить важливі торговельні шляхи до еллінських міст на узбережжі Понту Евксинського.

Поділений на декілька великих вождівств-царств, Лісостеп виготовив гори зброї й обладунків, маючи вдосталь власних зброярів (і кращі імпортні — власне скіфські, а також й інші, не менш прогресивні зразки). «Лицарі» нинішніх Полтавщини та Черкащини були екіпіровані не гірше за своїх степових сусідів і не поступалися їм чисельністю.

До того ж їх тили були надійно прикриті могутніми валами, що виросли навколо старих і нових фортець. Були створені цілі укріплені райони, що прикрили стратегічні переправи через Дніпро та інші ріки, здатні вмістити населення території Лісостепу.

Скіфам не вистачило б воїнів, щоб розпочати облогу хоча б одного із них. З іншого боку, вони мали багаторічний досвід війни у Азії, де доводилося мати справу не лише з регулярними арміями місцевих держав (рівень організації яких був не до порівняння і ранньодержавними утвореннями Лісостепу), але і фортифікаціями, на тлі яких лісостепові городища виглядали досить скромно.

Конфлікт був неминучий, почалися рейди кочівників на північ, що супроводжувалися часом успішними штурмами деяких фортець[3]. Проте навіть степову смугу у другій половині VI ст. до н. е. скіфи контролювали далеко не усю. Для них все ще лишалися недосяжними землі у межиріччя Дністра й Дунаю, не кажучи про більш західні землі.

На якийсь час увагу скіфів відволікла війна проти Дарія I Гістаспа, прозваного Великим за його воєнну здобич і численні перемоги[4].

Військово-грабіжницька економіка

Мешканці степів потребували ремісничих виробів, зокрема зброї, посуду, прикрас і багато чого ще. Необхідним атрибутом життя стало вино, із яким відважні вояки встигли познайомитися під час східних походів. І якщо виробництво захисних обладунків, мечів, списів, стріл і ліпного посуду вони могли налагодити самі, часом могли обійтися пивом, то вирощувати виноград і давити вино явно не уміли (та й навряд чи стали б). До того ж скіфським царям, і не лише царям, було добре відомо, що зовсім неподалік є міста й країни, де умілі ремісники виготовляють чудові речі, а вина взагалі море розливане.

Усі ці корисні та приємні товари можна було придбати, як нині кажуть, із доставкою додому. Але ж за це треба було платити. Захопленого на Сході золота могло вистачити не надовго, та й більшу його частину використали (з точки зору сьогоднішнього дня) зовсім не по-хазяйськи: поклали у могили як заупокійні дари. Що могла запропонувати Скіфія нав­колишньому світу, крім послуг найманців? Грубо зліплені горщики, овець і коней? Зроб­лені місцевими умільцями горщики та кубки могли прикрасити(і то теоретично) хіба що колекцію якогось еллінського аматора «варварської» етнографії, а доставка худоби через неозорі степи у віддалені міста на узбережжі Понту виглядала малоприбутковим і ризикованим підприємництвом.

Довгий час писали про масштабні поставки хліба зі Скіфії (точніше Лісостепу), однак нині у цієї думки майже не зосталося прихильників. Для початку виявилося, що злаки, вирощувані сусідами скіфів у Лісостепу, навряд чи могли бути у ті часи повноцінним експортним товаром. Це сьогодні освічена Європа запала на «здорову їжу», тобто плівчасті пшениці, однак у античну епоху елліни віддавали перевагу «справжньому» хлібу. Та й доставка товарних партій зерна з далекого Поділля, Київщини або Полтавщини, за багато сотень кілометрів до морського узбережжя явно виглядала тоді заняттям маловигідним.

У давні часи найбільш рентабельним, транспортабельним, а відтак — найкоштовнішим «товаром» були люди, раби. Основним, і, мабуть, монопольним, постачальником «живого товару» із Причорномор’я були, ясна річ, скіфи, а до них — кіммерійці. Для захоплення невільників вони робили набіги на хліборобські племена лісостепу, а іноді й тривалі рейди через карпатські перевали, за Дністер і Дунай.

Можна сказати, що «працевлаштування» земляків і найближчих сусідів за кордоном було чи не найприбутковішим бізнесом степових кланів. Відзначимо, мовиться про «примусове працевлаштування». Економіки багатьох розвинених держав тих далеких часів — у Європі, і на Сході (як і зараз) не могли обійтися без рабської праці.

Крім того, тоді не тільки військові підрозділи, але навіть підрозділи стражів порядку часом формувалися зі скіфів. Приміром, афінські громадяни вважали роботу з наведення правопорядку надто непрестижною. Тому лад у колисці європейської демократії підтримували за допомогою воїнів із далекої Скіфії. Їх відмінні бойові якості високо цінувалися не лише в Елладі.

Отримані від подібного «товарообміну» прибутки скіфи не тільки могли направили на споживання, але також інвестували и нарощування військового потенціалу. Виготовлення на замовлення й закупівля зброї, обладунків відтепер могло бути поставлене на потік. Не лише царі й воєначальники, а й багато воїнів могли дозволити собі вкриті золотом (інколи й зовсім золоті) предмети кінської збруї, не кажучи про зброю й посуд. Навіть традиційні дерев’яні чаші покривали тонкими золотими платівками. Стали модними хутряний і шкіряний одяг, і навіть взуття, обшиті безліччю різноманітних золотих бляшок.

Усю цю розкіш уже не треба було везти через море, її можна було замовити десь на Боспорі, у Ольвії або Херсонесі. Елліни платили за товари золотом, сріблом, але та плата до них же й поверталася. Перепродаж живого товару де-небудь в Афінах або у Мілеті приносив цілком пристойні бариші.

Так виникла та кілька століть процвітала економіка, що важко назвати інакше, як військово-грабіжницькою. Однак така система не може бути вічною. Жорстокі набіги, що знелюднили край, а часом, і опір сусідів неминуче наближали крах, розвал «варварської» «економічної системи». Найважливішою ланкою у цій системі були еллінські колонії Північного Причорномор’я.

Війни царя Атея

У IV ст. до н. е. скіфи перебували у зеніті могутності. Правителі окремих племен на свій страх і ризик намагалися розширити сферу впливу та межі Скіфії на Захід, за Дунай. Однак склалося так, що саме цього часу в Європі сходить зірка маленької Македонії. Батько Александра Великого, Філіп II, реорганізував македонську фалангу. Чотири-п’ять шеренг воїнів-гоплітів для важкоозброєної кавалерії, зокрема скіфської, поважної перешкоди не являли. Однак шістнадцять-двадцять рядів піхотинців, наїжачених довжелезними, шестиметровими списами, до того ж достатньо надійно прикриті із флангів кіннотою, виявилися здатними не лише витримати напад, а й завдати нищівного удару у відповідь.

Привід випробувати можливості модернізованої фаланги трапився 339 р. до н. е. Македоняни зіштовхнулися цього разу не з усією Скіфією, а лише з найзахіднішими її представниками, котрі облаштувалися у степах Нижнього Подунав’я. Правив у тих краях цар Атей. Під його владою перебували не лише скіфи-кочовики, а й прибережні міста-поліси.

Один із них, Каллатіс, на своєму монетному дворі навіть карбував цікаві срібні монети — тетрадрахми. На аверсі — голова Геракла, загального предка еллінів і скіфів. На звороті, замість грецького вершника-олімпіоніка, було зображено оголеного до пояса бородатого скіфа, який натягає лук і готовий послати у ціль смертоносну стрілу. Чимало сусідів скіфів у ті часи за певних обставин могли стати мішенню для подібної стріли. Перепадало від степових воїнів не лише еллінам, але й тим, хто проживав як на півночі, так і на сході. Войовничість згодом зле прислужилася старому Атею: коли настала скрутна година, у нав­колишніх землях