Читати книгу - "Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами"

слова зі сталінських таборів чи загалом совєтських в’язниць. Але зазвичай я залишав жарґонне слово в оригіналі, тобто найчастіше німецькою, і давав до нього примітку.

— В Олекси Горбача були роботи про тюремне арґо в німецьких таборах. Не заглядав?

Б: — Ні, не знаю таких. Зате вже після того, як вийшов мій Боровський, я натрапив на концтабірну книжку Олекси Данського «Хочу жити». Багато з тих слів, які є у Боровського, він теж залишає в оригіналі, тільки пояснює в примітках. Насправді, автобіографічних українських книжок про німецькі концтабори після війни було більше, але вони вийшли на Заході, в діаспорі, а тут дотепер не перевидавалися і майже ніхто їх, на жаль, не читав.

— А що ж з тими «ґризьоками»?

Б: — На ті «ґризьокі» я, врешті, пожалівся дочці Боровського, пані Малґожаті. У неї вдома, ясно, є всі іноземні видання батькових оповідань, і вона запросила мене до себе, я тоді був у Варшаві, і ми порівняли епізод, де вжито це слово, різними мовами. А в епізоді йдеться про Мойшу, який був «od gryzioków». Тобто, найімовірніше, займався ними, був якимсь вузьким спеціалістом. Відкриваємо англійський переклад: Мойша є, ґризьоків нема. Французький — те саме. І тільки педантичні німці, хоч і без жарґону, назвали Мойшу виривачем золотих зубів. От чим він займався у зондеркоманді. Між газовою камерою і крематорієм виривав трупам золоті зуби. Ну, то я зробив «фікси», щоб були і зуби, і в’язничне арґо. До слова, у російському перекладі Мойша став кочегаром.

— На моє спостереження, це характерна риса російських перекладів ще з часів Радянського Союзу: фактично, не перекладати, а переказувати. Тобто шукати для англійських, скажімо, реалій аналогічні реалії в Росії і описувати ситуацію так, ніби вона відбувається у звичному для читача перекладу оточенні. Я вже не кажу про нехтування нюансами, змазування авторської картини, а то й підміну своїм розумінням і так далі.

Б: — Ага, славнозвісна російська школа перекладу. Тільки вона й до Радянського Союзу така була. Вони й Біблію так переклали. Томлєніє духа. Кумедно слухати, як бабушки ефесбешного патріархату розказують, що читати українські переклади Біблії — гріх, бо там усе не так перекладено. А запитай таку мохерову активістку, як, на її думку, давньоєврейською чи арамейською буде «томлєніє духа», то ще обізве тебе ісчадієм ада. Хоча звучить гарно: томлєніє духа, кочегар Мойша…

— При тому, що Біблія це сакральний для перекладача текст, і його завдання перекласти якомога дослівніше, геть до того, що в церковнослов’янській мові перекладачі формували граматичні кальки, щоб точніше передати грецькі звороти — ті ж одіозні пасивні дієприкметники. Тобто Біблія, власне, має давати зразок дуже дослівного перекладу.

Б: — Може, й мала би давати, але російська не дає. З іншого боку, мушу сказати, що й жоден український переклад Біблії мене теж не влаштовує, тільки вже з погляду стилю.

— А наскільки максимально дослівний переклад можливий? І скільки в недослівному переказі від переконання, що важливіше передати — якомога зрозуміліше для вітчизняного читача — дух твору, а скільки від лінощів, від отої широкої совдепівської халтури, що «и так сойдет», ніхто звіряти з оригіналом не буде.

А: — Як на мене, тут немає про що дискутувати. Бо якщо ми говоримо про якийсь конкретно з моїх перекладів, де я чогось такого припустився, то як я можу це сам оцінити, чи це лінощі, а чи…

— …методологічні, ідеологічні засади?

А: — Ні, не може такої ідеологічної засади бути. Хотів би я побачити того, хто таку собі засаду придумав. Бо так перекладати — це означає перекладати погано. Що за така засада, скажи мені?

— Були в 20-х роках у тодішній радянській Росії такі дискусії про дві школи перекладу, про те, як треба робити переклади для пролетаріату. Одні відстоювали якомога дослівніший переклад, інші ж — максимальну адаптацію до вітчизняних реалій.

А: — Це таке спрощення! Це поляризація тих речей, які насправді в кожному перекладі собі співіснують. І те, й те. Річ лише у вдалому дотриманні пропорцій.

— Співіснують, але в одному перекладі більше дослівності, а в іншому — адаптацій.

А: — І тоді це стає темою для дискусії. Розглядаємо конкретний переклад, дивимося в оригінал, доходимо висновків — скільки там одного, а скільки другого. Скільки дослівності і скільки вільного трактування. Але неможливо оцінювати огульно, чи він дослівний, а чи просто…

— …переказний.

А: — О, дякую. Переказний. Інтерпретаційний, можемо сказати. Тобто теоретично протиставити це, розвести в якісь різні кути ринґу, звичайно, можна, але сенсу в цьому практичного зовсім нема.

Б: — У давніші часи бувало, що свідомо робився якийсь переспів, переказ, обробка. Сюжет залишався, а незрозумілі реалії викидалися і на їхнє місце вставлялися свої.

А: — Але це вже якийсь інший різновид літературної творчості, не переклад.

Б: — У сучасному розумінні так, не переклад. Я, страшно сказати, не дуже вивчав теорію перекладу, але з практики знаю, що легко перекласти дослівно і відносно легко добитися гарного звучання, але при цьому не дослівного. А от зробити точно і водночас гарно українською — на це я витрачаю найбільше сил.

А: — Я думаю, є в теорії перекладу таке ключове поняття, як золота середина, принцип золотої середини. От якщо б у мене хто питався поради чи, може, навіть мого особистого підходу, то цей підхід, власне, в намаганні отримати