Читати книгу - "Острів Білої Сови"

коли він зібрався вже йти.

— Так, маю.

Софія розповіла отцеві про свою зустріч у супермаркеті з зеленооким клієнтом.

Отець розсміявся:

— Так, звичайно, це він! Брендан. Будьте обережні. Він вами зацікавився!

— О Господи! Невже це означає, що тепер я його «нівєста»?

— Хто його знає…

— Не лякайте мене.

— А я й не лякаю, лише попереджаю.

Софія замислилася. Це якраз була нагода поставити запитання, яке цікавило Роберта:

— Приміром, чи буває так, що жінка, яка побачила Брендана, не стає його «нівєстою»? Тобто все обходиться без наслідків?

— Звичайно! Тут усяке буває. Чоловіки також зрідка бачать його. І теж, слава Богу, без наслідків! Інакше уявляєте, яку халепу ми всі мали б на острові, якби чоловіки почали народжувати дітей! — іще раз пожартував отець.

Софія хотіла спитати про те, чи завжди зелена блискавка, що пронизує жінку, закінчується вагітністю. Але стрималась, аби не сполохати отця надмірною цікавістю. Тому поспішила закінчити розмову:

— Отже, я чекаю від вас сигналу. Як тільки надумаєте сканувати документи, дайте мені знати.

— Найкраще буде, якщо ви прийдете до мене і подивитеся, чи захочете це робити.

— Та захочу, захочу, — запевнила Софія.

— Ні, все-таки спершу прийдіть і подивіться, — наполягав отець Боніфацій.

— Добре, коли вам зручно?

— Завтра, в суботу, після обіду.

Розмова з отцем трохи відволікла її від думок про те, що вона божеволіє. Ідучи нагору, до своєї хатини, Софія вирішила, що її мозок просто не може впоратися з новою інформацією. Йому треба передихнути. Тому слід зайнятися фізичною працею.

Біля хати знову стояв кошик із рибою. Вона роздратовано глянула на нього. Однак її осяяла ідея: вона може взяти рибу завтра на базар і там за один долар почистити її!

Їй стало трохи легше. Вона перевдяглася й узялася фарбувати будинок у темно-жовтогарячий колір.

Робота поступово привела її до рівноваги. Вона вже практично забула про те, що сталося в хаті Роуз-Мері. У перерві, щоб дати м’язам рук і спини відпочити після незвичних вправ, вона зайнялася квітникарством: пересадила жовті братки і примули у кошичок, підживила їх добривом і полила.

Після того сіла на лавочку і почала чекати чоловіка з роботи. Хоча він мав прийти знизу, вона дивилася на море, неначе він мав приплисти на кораблі. Це було так дивно! «Напевно, саме так чекають на цьому острові дружини рибалок своїх чоловіків з моря», — подумала вона.

Несподівано вона відчула у себе на обличчі «сонячного зайчика» і відволіклася від роздумів. Вона роззирнулась і побачила, що світловий відблиск іде з того пагорба, де стоїть школа.

«Це, мабуть, учитель бавиться телескопом, — подумала вона й осмикнула себе. — Який телескоп? Адже зараз Божий день!..».

Вона перевела погляд на інший пагорб, де стояв маяк. «Треба піти туди прогулятися. Я ще жодного разу там не була!» — пообіцяла вона собі…

…Тоді згадала, що наближається неділя, і продумала план спостереження за органістом церкви святого Альфонса…

…Софія відчула, як злипаються її вії і вона поринає в приємну дрімоту…

Вона прокинулася від того, що хтось тормосив її за плече.

Софія побачила перед собою рибалку, який тримав оберемком великий мішок. «З рибиною, чи що? — подумала вона. — Цього ще мені бракувало!».

Вона протерла очі й роздивилася, що перед нею стоїть не просто рибалка, а сам бог моря. Молодий, красивий… Ні-ні, слова «молодий, красивий» були надто банальні, щоб описати його зовнішність. Поки вона подумки підбирала епітети, він благально попросив:

— Будь ласка, допоможіть!

— Доктора немає вдома, він у себе в офісі! — розгублено промимрила Софія.

— Нам не доктор потрібен, а ви… Я від Мегі…

— Софія зиркнула на «мішок» і зрозуміла, що це маскарад. Там схований малюк.

— Ага! Ви — Ерік? — здогадалася Софія. — Я все зрозуміла. Ходімо до хати!

Вдруге все йшло, як по писаному. Конюшинка вийшла набагато швидше. Вони її промокнули і загорнули маля у мішковину.

— Чому Мегі сама не прийшла? — спитала Софія.

— Щоб її мати не здогадалася. Мегі сидить на березі й гойдає візочок, вдає, що там малий. А завтра приїжджають родичі… Розумієте?

— Так, я все розумію… Біжіть! Нехай щастить!

Ерік побіг униз стежкою, очевидно, до машини, яку запаркував біля Моллі-Доллі.

Софія з приємністю провела поглядом молодого довгоногого морського бога і всміхнулася з почуттям виконаного обов’язку… Малюк має маму й тата, а Мегі має Еріка.

Субота почалася чудовим сходом сонця. Софія рано пробудилась і зустріла світанок на лавочці.

Роберт устав невдовзі й «відпросився» у дружини «на материк». Його викликали в пологовий будинок до Брітні.

Софія вирішила, що це вдала нагода зробити свої справи.

По-перше, вона пішла на рибний базарчик, щоб почистити рибу. Рибалка, до якого вона звернулася, трохи здивовано подивився на Софію, мовчки почистив рибу, але грошей не взяв.

По-друге, вона майже закінчила фарбувати будинок. На жаль, однієї банки фарби не вистачило. Під час роботи сталася цікава річ. Вона перевіряла, як сохне фарба на вже помальованій ділянці, й помітила, що до бокової стінки будинку, а точніше, до свіжої фарби, приліпилося біло-сіре рябе пір’ячко.

Вона здивувалася: звідкіля воно могло взятися? Підняла голову і зрозуміла, що саме над цим місцем нависає скеля, схоже, вершина гори. Звідси виходило два висновки: по-перше, на верхівці скелі і справді є совине гніздо. А по-друге, з’ясувалася причина Робертової алергії.

Потім надійшла пообідня пора, і Софія вирушила на зустріч із отцем Боніфацієм.

У церкві було тихо, темно і прохолодно. Пахло старим деревом. Та й не дивно: як і в усіх старих католицьких церквах, тут було багато дерева: стіни, панелі, сповідальні, лавки…

Софія роззирнулася. Щось її насторожувало. Чогось бракувало.

І раптом її осяяв здогад.

— Отче, а де орган? — голосно вигукнула вона.

Отець Боніфацій здивувався її запитанню.

— Орган, так само, як і Брендан, з’являється лише під час служби.

Софія іронічно перепитала:

— Отже, орган — це теж привид?

— А що тут дивного? — відповів запитанням за запитання отець.

— Та нічого, — так само іронічно промовила Софія.

Отець Боніфацій провів її до маленької кімнатки, де зберігалися метричні книги. Найстаріші з них були величезні, в шкіряних оправах і з золотим тисненням. Софія розкрила одну з них і зрозуміла, чому отець Боніфацій так легко погодився надати їй до них доступ: вони були написані латиною, причому якоюсь готичною каліграфією. Щоб розібратися в тих каракулях, — напевно, думав отець, — потрібне буде ціле Софіїне життя, на що вона ніколи не погодиться.

Софія подивилася на отця: він посміхався. Посмішка була не злорадна, ні, цілковито дружня. Він ніби говорив нею: «Ну що, облизнулася?» Вона всміхнулась у відповідь.