Читати книгу - "Птахи та інші оповідання"

його здобули. У цьому досвіді, якого я так бажав, мені було відмовлено, і щось начебто підказувало — винуватий у цьому лише я. Але то були добрі дні. Найкращі, які я знав…

Якось улітку, невдовзі після того, як я повернувся до Лондона з ділової поїздки в Канаду, надійшов дуже піднесений лист од Віктора. Він заручився. Насправді він дуже скоро одружиться. Вона найчарівніша дівчина, яку він тільки бачив, і чи згоджуся я стати його весільним дружкою? Я відписав так, як заведено в таких випадках, — висловлюючи свою радість і бажаючи йому всього щастя світу. Хоча, бувши сам запеклим кавалером, я вважав, що втратив ще одного друга, найкращого з усіх, який тепер загруз у домашньому житті.

Його наречена була валлійка і жила біля самого кордону з маєтком Віктора у Шропширі. «Чи ти повіриш, — писав Віктор у другому листі, — вона ніколи не підіймалася на Сновдон[6]. Доведеться взяти її освіту в свої руки». Я не міг уявити собі нічого неприємнішого за недосвідчену дівчину, яку волочать у гори, хоч би які.

Третій лист попередив, що Віктор приїжджає до Лондона разом із нею, щоб залагодити всі передвесільні справи й клопоти. Я запросив їх обох на ланч. Не знаю, кого я очікував. Думаю, якусь низеньку, втім кремезненьку жіночку з гарними очима. Звичайно, не ту красуню, що вийшла мені назустріч, подала руку і промовила: «Я Анна».

У ті часи, перед Першою світовою війною, молоді жінки не робили макіяжу. Анна не мала помади на губах, її золоте волосся було закручене у «баранячі роги», опущені на вуха. Пам’ятаю, як я дивився на неї, на її неймовірну красу, а Віктор, дуже задоволений, розсміявся і промовив:

— Що я тобі казав?

Ми сіли їсти, усі трійко, почуваючись дуже легко і невимушено розмовляючи. Частиною її чарівності була деяка відстороненість, але оскільки вона знала, що я кращий друг Віктора, я відчув: мене прийняли та ще й вподобали.

Віктору пощастило, — подумав я, — а сумніви, що їх я відчував після звістки про шлюб, щезли, тільки-но я глянув на Анну. Посеред ланчу розмова, як звичайно у нас із Віктором, перейшла на гори й гірські сходження.

— Отож, ви збираєтесь заміж за чоловіка, чиє хобі — альпінізм, — сказав я їй, — і ви ніколи не підіймалися на ваш Сновдон?

— Ні, — відповіла вона, — ні, ніколи.

Певне вагання в її голосі змусило мене здивуватися. Маленька насуплена хмарка з’явилась між її прекрасними очима.

— Чому ж? — спитав я. — Це злочин — бути валлійкою і не знати своєї найвищої гори.

Віктор перебив нас.

— Анна боїться, — сказав він. — Щоразу, коли я пропоную їй вилазку в гори, вона вигадує відмовку.

Анна швидко до нього обернулася.

— Ні, Вікторе, — відповіла вона, — це не так. Ти просто не розумієш. Я не сходження боюся.

— Чого ж тоді? — промовив він. Простяг руку і накрив її долоню на столі. Я бачив, як він їй відданий і якими щасливими, ймовірно, вони будуть. Вона глянула крізь мене, наче промацуючи очима, і раптом я інстинктивно вгадав, що вона збирається сказати.

— Гори дуже вимогливі, — сказала вона. — Ви мусите віддати їм усе. Тому таким, як я, краще триматися від них подалі.

Я зрозумів, що вона мала на увазі; принаймні тоді вирішив, що зрозумів; але, оскільки Віктор кохав її, а вона — його, мені видалося найкраще, щоб вони мали спільне хобі, тільки-но її початковий страх буде подолано.

— Але ж це чудово, — озвався я, — саме це є правильний підхід до альпінізму. Звичайно, ви мусите віддати їм усе, але разом ви зможете це зробити. Віктор не дозволить вам перенапружуватися. Він значно обережніший за мене.

Анна усміхнулася, а потім вивільнила свою руку і забрала її зі столу.

— Ви обидва дуже вперті, — промовила вона, — і ніхто з вас не розуміє. Я народилася в горах. Я знаю, про що кажу.

А потім якийсь наш спільний із Віктором друг підійшов до столу, щоб бути представленим Анні, і більше ми вже про гори не розмовляли.

Шість тижнів потому вони побралися, і я ніколи не бачив нареченої, прекраснішої за Анну. Віктор був блідий від хвилювання; я ж думав, добре це пам’ятаю, яка велика відповідальність лежить на його плечах — він мусить зробити все життя цієї дівчини щасливим.

Я часто бачив її впродовж шести тижнів їхніх заручин і, хоча Віктор ніколи про це не здогадався, покохав її так само, як він. Не її природна привабливість, не її краса привернули мене до неї, а дивне поєднання того й того; своєрідне внутрішнє сяйво. Лише одного я боявся в їхньому майбутньому: що Віктор трохи занадто галасливий, занадто легковажний і безжурний — він мав дуже відкриту, просту вдачу — і що вона через це може сховатися в собі. Звичайно, була з них прегарна пара, коли вони від’їжджали з прийому, що його влаштувала старенька тітка Анни, — батьки її померли, — а я сентиментально заглядав у майбутнє, мріючи замешкати в них у Шропширі та стати хрещеним батьком їхнього первістка.

Одразу ж після весілля справи змусили мене виїхати, і аж у грудні я отримав од Віктора запрошення на Різдво. Я охоче погодився.

Тоді вони вже близько восьми місяців були подружжям. Віктор виглядав здоровим і дуже щасливим, Анна, натомість, видалася мені прекраснішою, ніж будь-коли досі. Від неї важко було відвести очі. Вони дуже радо прийняли мене, і я мав провести мирний тиждень у Вікторовому гарному старому домі, добре знайомому мені ще з попередніх відвідин. Одразу ж було видно, що їхній шлюб виявився вдалим. І хоча виглядало, що про спадкоємця ще не йшлося, вони мали багато часу для цього в майбутньому.

Ми прогулювалися маєтком, трохи полювали, ввечері читали, і були найзадоволенішою трійкою людей.

Я помітив, що Віктор пристосувався до спокійнішої вдачі Анни, хоча слово «спокійний», либонь, не надто точно відтворює її дар притишеності. Ця притишеність — бо іншого слова для цього немає — виходила з якоїсь її внутрішньої глибини і сповнювала чаром весь будинок.

Скільки я його знаю, він завжди був приємним місцем із високими, безладно розкиданими кімнатами та вітражними вікнами-шпросами; але тепер мирна атмосфера в ньому немов посилилась і поглибилася — виглядало це так, неначе всі кімнати просякли дивною задумливою тишею, як на мене, дуже прикметною і заспокійливішою, ніж раніше.

Дивно, але, озираючись на цей різдвяний тиждень, я зовсім не можу згадати самого традиційного свята. Не пам’ятаю, що ми їли й пили, чи заходили