Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

уявляв, як міг тягти такий тягар, але якось тяг усю дорогу до галявини, звідки «Г’юї», ніби Божою благодаттю, вознесли їх у небо. Благослови вас Бо’, «Г’юї», благослови Бо’, благослови всіх до єдиного. Він біг по галявині до гелікоптерів, а довкола свистіли кулі, й частини зроблених в Америці тіл валялися на стежці, де вибухнула міна чи саморобний вибуховий пристрій, чи хрінзна-що.

«Я осліп!» — волав він, тягнучи Саллівана, відчуваючи, як кров того насичує його форму. Салліван теж кричав. Якби Салліван перестав кричати, чи скинув би його Віллі з плеча і побіг далі сам, намагаючись вирватися із засідки? Мабуть, ні. Тому що тоді він уже знав, хто був Салліван, точно знав. Це був Саллі з дорогого рідного міста, Саллі, що в дорогому рідному місті зустрічався з Керол Джербер.

«Я осліп, я осліп, я осліп!» — ось що волав Віллі Ширмен, доки волік Саллівана. Світ після вибуху дійсно здавався майже чисто білим, але він і досі пам’ятає, що бачив, як кулі обчухрують листя і глухо вганяються в стовбури дерев; пригадує, як один з хлопців, що вранці був у селі, затискає долонею горло. Пригадує, як кров фонтаном бризкала з-поміж його пальців, заливаючи уніформу. Інший хлопець з «Дельти 2–2» — його звали Паґано — обхопивши пораненого за талію, підштовхував повз Віллі Ширмена, який постійно спотикався і дійсно майже нічого не бачив, волаючи: «Я осліп, я осліп, я сліпий!» Він вдихав запах крові Саллівана, її сморід. А в гелікоптері білизна тільки подужчала. Обличчя опечене, волосся обсмалене, шкіра голови обгоріла, а світ — білий. Він був обпалений і курився: просто ще один втікач із півакра пекла. Він гадав, що більше ніколи не буде бачити, втім йому стало якось аж легше. Але, звичайно ж, зір повернувся.

З часом.

Жінка в червоному блейзері порівнялася з ним.

— Вам допомогти, сер? — питає вона.

— Не треба, мем, — відповідає Сліпий Віллі. Безперервно рухаючись, тростинка перестає простукувати підлогу й обстежує порожнечу. Погойдується взад-вперед, обводячи контури сходинок. Сліпий Віллі киває, потім обережно, але впевнено простує вперед, поки не торкається перил рукою з неоковирним саквояжем. Він перекладає його в руку з тростинкою, хапається за перила, тоді повертається до жінки. Він пильнує і всміхається не прямо їй, а трохи ліворуч. — Ні, дякую, мені неважко. Веселого Різдва.

Він починає сходити, постукуючи тростинкою перед собою, легко тримаючи саквояж і палицю в одній руці. Він легкий, майже порожній. Пізніше, звісно, це буде вже інша історія.

10:15

П’ята авеню прикрашена до свят, блиск і пишнота, яку він ледь бачить. Ліхтарі повиті гірляндами падуба. Великі крамниці перетворилися на барвисті коробки з різдвяними подарунками, аж до гігантських червоних бантів. Вінок, діаметром щонайменше футів сорок, оздоблює поважний сірий фасад «Берґдорфа». Усюди мерехтять вогники. У вітрині «Сакса» супермодна лялечка з гордовитим «чи не пішов би ти» виразом — майже повна нестача грудей і стегон — осідлала мотоцикл «Гарлі-Девідсон». На ній ковпак Санти, мотоциклетна куртка, оторочена хутром, чоботи до стегон і більш нічого. З керма мотоцикла звисають срібні дзвіночки. Десь неподалік святковий хор співає «Святу ніч», не найулюбленіший мотив Сліпого Віллі, та все ж значно краще, ніж «Чи чуєш, що чую я».

Він зупиняється там, де й завжди — перед собором Святого Патрика, навпроти «Сакса», пропускаючи повз себе потоки навантажених торбами покупців. Його рухи тепер прості та сповнені гідності. Дискомфорт, який він почував у чоловічому туалеті, відчуття незграбної наготи, яка ось-ось буде виставлена всім на позір, минулися. Ніколи він не відчуває себе більшим католиком, ніж коли приходить на це місце.

Як-не-як, він вчився в Сент-Ґебі, носив хрест, одягав стихар, коли приходила черга, прислужував біля вівтаря, вклякав навколішки в сповідальні, їв ненависну тріску щоп’ятниці. Багато в чому він і досі сентґебівець, це спільне для всіх трьох його амплуа. Ця його частка подолала роки і, як колись казали, не схитнулася. Тільки тепер він не сповідається, а відбуває покуту, й упевненість у тому, що потрапить до раю, зникла. Нині йому залишилося лише одне: сподіватися.

Він сідає навпочіпки, відмикає саквояж і повертає його так, щоб люди, що йдуть у центр, могли прочитати наліпку на кришці. Потім виймає третю рукавицю, бейсбольну рукавицю, яку зберігає від літа 1960-го. Кладе її поруч з валізкою. За його спостереженнями, ніщо так не змушує щеміти серця, як сліпий з бейсбольною рукавицею. Дай Бо’ здоров’ячка Америці.

На кінець, але що не менш важливо, він виймає табличку, ошатно прибрану дощиком, і застромлює голову в шнур. Картон завмирає на його польовій куртці.

ВІЛЬЯМ Д. ҐАРФІЛД, КОЛИШНІЙ СОЛДАТ АРМІЇ США

ВОЮВАВ У КУАНГ-ТРІ, ТУА-ТЕН, ТАМ-БОЙ, А-ШАУ

ВТРАТИВ ЗІР У ПРОВІНЦІЇ ДОНҐ-ХА, 1970

ВДЯЧНА ВЛАДА ВКРАЛА ПІЛЬГИ, 1973

ПОЗБУВСЯ ЖИТЛА, 1975

СОРОМЛЮСЯ ЖЕБРАКУВАТИ,

АЛЕ МУШУ ВЧИТИ СИНА

НЕ ЗНЕВАЖАЙТЕ МЕНЕ, ЯКЩО МОЖЕТЕ

Він підводить голову так, щоб біле світло цього холодного, майже готового розсипатися снігом дня ковзало по сліпих сферах його темних окулярів. Починається робота, важча, ніж люди здатні уявити. Існує певна поза: не зовсім те, що у війську називають «Вільно!», не як на параді, але схожа. Голову тримати прямо, дивитися одночасно і на, і крізь людей, що снують туди-сюди тисячами і десятками тисяч. Руки в чорних рукавицях мають бути по швах, в жодному разі не теребити ні табличку, ні тканину штанів, і не переплітати пальці. Від нього постійно має віяти ураженою, покірною гідністю. Ніякого відчуття сорому чи зганьблення. І, не дай Боже, хоч краплинки божевілля. Він говорить, тільки коли до нього звертаються, та й то коли доброзичливо. Він не відповідає людям, які сердито цікавляться, чому він не шукає нормальної роботи або що має на увазі, кажучи, що в нього вкрали пільги. Він не сперечається з тими, хто звинувачує його в симуляції або презирливо відгукується про сина, який допускає, щоб батько тягнув його навчання, старцюючи на розі вулиці. Скільки йому пригадується, це залізне правило він порушив лише раз, задушливого літнього пообіддя вісімдесят першого. «До якої школи ходить ваш син? — злісно запитала якась жінка. Він не знає, яка вона була на вигляд, бо була четверта і він уже щонайменше дві години був сліпим, мов кажан, проте відчував злість, що шугала з неї навсібіч, неначе постільні блощиці зі старого матрацу. Чимось вона скидалася йому на Мейленфанта з його верескливим голосом, якого не можна було не чути. — Скажіть мені де. Я хочу послати йому собачого лайна». «Не напружуйтеся, — промовив він, обертаючись на