Читати книгу - "Чотири сезони"

від яких Верн бачив кошмари. А коли дочитав, то подивився на мене якимось дивним поглядом, від якого мені стало якось ніяково — так, неначе він змушений був переоцінити всю мою особистість.

— А ти нічого так пишеш, — сказав він. — Покажи Крису.

Я відмовився: мовляв, хочу зберегти це діло в таємниці. А Ричі тоді й каже:

— Чому?.. Це ж нормально, по-пацанському. Ти не педик. Серйозно. От якби це була поезія…

Та все одно я взяв із нього обіцянку нікому не розказувати про мої оповідання, а він, звісно, розпатякав, і виявилося, що їм усім подобається моя писанина, а писав я переважно про похованих живцем, про якогось жульмана, який постав із мертвих і закатрупив присяжних, які його засудили, у дванадцять цікавих способів. Чи про маніяка, який з глузду з’їхав і порубав купу народу на фарш, перш ніж цього верескучого психа, що втратив людську подобу, посік на шматки Курт Кеннон, випустивши в нього обойму патрон за патроном зі свого автоматичного пістолета сорок п’ятого калібру. І з дула неодмінно курився димок.

У моїх оповіданнях завжди були патрони. Не кулі.

Але були ще історії про Ле Діо. Ле Діо було містечком у Франції, і тисяча дев’ятсот сорок другого понурий загін змучених американських піхотинців намагався відбити його в нацистів (це писалося за два роки до того, як я довідався, що союзники у Франції не висаджувалися аж до сорок четвертого). Вони героїчними зусиллями все намагалися й намагалися взяти те містечко, із боєм прокладаючи собі шлях від вулички до вулички, на сторінках сорока оповідань, які я написав у віці від дев’яти до чотирнадцять років. Тедді буквально ковтав ті історії про Ле Діо, і останню дюжину я, здається, створював уже суто для нього. На той час мене вже нудило від Ле Діо і всіх цих «Mon Dieu», «Cherchez le Bochel» і «Fermez la portel»[136]. У Ле Діо французькі пейзани вічно сичали на солдатів, щоб ті «Fermez la portel». Але Тедді згинався над сторінками в три погибелі й читав — широко розплющеними очима. На лобі в нього виступали бісерини поту, обличчя кривилося. Деколи мені здавалося, що я чую, як стрекотять у нього під черепушкою «браунінґи» з повітряним охолодженням і свистять кулі вісімдесят восьмого калібру. А те, як він галасливо вимагав нових історій про Ле Діо, було водночас втішно і лячно.

Нині письменницька діяльність — це моя робота, і радість від неї трохи пригасла, і все частіше та сповнена провини мастурбаційна втіха в моїй свідомості пов’язується з холодно-клінічними образами штучного запліднення. Я кінчаю згідно з правилами й постановами, викладеними в контракті з видавництвом. І хоча ніхто ніколи не назве мене Томасом Вулфом мого покоління, я нечасто почуваюся шахраєм: кожного клятого разу зливаю якомога жорсткіше. Робити менше означало б (хоч це й дивно звучить) бути таким собі педиком — у всякому разі, у тому значенні цього слова, яке ми тоді в нього вкладали. Але мене лякає те, як боляче від цього тепер. У ті давні часи мене іноді аж вернуло від того, як, чорт забирай, приємно це робити — писати. А тепер я дивлюся вряди-годи на цю друкарську машинку й думаю: коли ж у ній закінчиться запас вдалих слів? Я не хочу, щоб це сталося. Здається, біль я можу терпіти лише доти, доки в мене не закінчаться вдалі слова, розумієте?

— А що за історія? — стривожився Верн. — Ґорді, це ж не жахи, правда? Бо жахи я слухать не хочу. Щось настрою нема, пацани.

— Нє, не жахи, — відповів Крис. — Вона смішна. Гидка, правда, але смішна. Нумо, Ґорді. Повесели нас тією хернею.

— Це про Ле Діо? — з надією спитав Тедді.

— Ні, не про Ле Діо, фанатик ти довбаний. — І Крис стукнув його кулаком у потилицю. — Це про конкурс поїдання пирогів.

— Та ну, я ж про нього навіть ще не написав, — запротестував я.

— Усе одно розказуй.

— Пацани, хочете послухати?

— Так, — кивнув Тедді. — Кльово.

— Ну, це про одне вигадане містечко, Ґретна — так я його називаю. Ґретна, штат Мен.

— Ґретна? — вишкірився Верн. — Що це за назва така? У Мені нема ніякої Ґретни.

— Заткнися, дурню, — цикнув на нього Крис. — Він же каже — вигадане.

— Так, але Ґретна… воно якось так тупо…

— Багато реальних назв звучать тупо, — сказав Крис. — Ну от дивись. Алфред, штат Мен. Чи Сако, штат Мен. Чи Джерусалемз-Лот. Чи Касл-сука-Рок. Тут нема ніяких замків[137]. Багато міст називаються тупо. Ти просто не думаєш про це, бо звик до них. Правда ж, Ґорді?

— Звісно, — відповів я, але потайки був солідарний із Верном: Ґретна — тупувата назва для містечка. Просто я кращої вигадати не зміг. — Ну, коротше. У них там є свої дні піонерів-першопрохідців, як у Касл-Року…

— Ага, дні піонерів, це, сука, така бомба, — із серйозним виглядом промовив Верн. — Я всю свою сімейку посадив у ту їхню тюрягу на колесах, навіть, сука, Біллі. Лише на півгодини, і всі мої кишенькові на це діло пішли, але воно було того варте — просто знати, де той курвий син…

— Може, заглухнеш, хай він розказує?! — закричав Тедді.

Верн тільки очима кліпнув.

— Ну. Так. Добре.

— Давай, Ґорді, — сказав Крис.

— Та там нічо’ особливого…

— Та ми від такого мокрописького, як ти, багато не ждем, — підбадьорив Тедді. — Але все ’дно розказуй.

Я прочистив горло.

— Ну, отже. Дні піонерів. На останній вечір запланували три великі заходи. Перекочування яєць для найменшеньких, біг у мішках для тих, кому років вісім-дев’ять, ну і конкурс поїдання пирогів. І головний герой у цій історії — товстий малий, якого ніхто не любить, його звуть Дейві Гоґан.

— Як брата Чарлі Гоґана, якби в нього був брат, — сказав Верн і зіщулився, коли Крис знов його стукнув.

— Цей малий, він такий, як ми, але жирний. Сто вісімдесят[138] важить, його вічно б’ють, і всіх він бісить. І всі діти, замість звати його Дейві, звуть його Жиропа Гоґан і знущаються з нього скрізь, де тільки можуть.

Усі поважно закивали, виявляючи належне співчуття до Жиропи, хоча, якби у нас у Касл-Року з’явився такий