Читати книгу - "Метелик"

185
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 129 130 131 ... 172
Перейти на сторінку:
бути засудженим.

У Сальвідії вже майже все готово, Бракує тільки ключа від моєї камери. Він роздобув дуже міцну вірьовку і зсукав з п’ятьох смужок з полотнища гамака ще одну. Тут усе гаразд.

Я намагаюся й собі щось робити, бо грати цю комедію справді важко. Щоб і далі залишатися в камері притулку, я мушу час від часу вдавати, що в мене відбуваються приступи.

Я розіграв один приступ так удало, що санітари-наглядачі кладуть мене у ванну з вельми гарячою водою й дають мені два заспокійливі уколи. Цю ванну вони накривають дуже міцним полотном таким чином, що я не можу з неї вибратись. Тільки моя голова визирає з дірки в полотні. Я сиджу вже понад дві години в цій купелі із своєрідною гамівною сорочкою, коли заходить Айвенго. Я тетерію, коли бачу, як на мене дивиться цей звір. Я страшенно боюсь, що він мене задушить. Я навіть не можу боронитися, бо мої руки під полотном.

Айвенго підходить до мене, його великі очі пильно втуплюються в мене, в нього такий вигляд, ніби намагається пригадати, де він уже бачив цю голову, що визирає мовби з нашийника. В обличчя мені вдаряє затхлий запах повітря, яке він видихає. Хочеться позвати на допомогу, але боюсь, що своїм криком іще дужче розгніваю його. Я заплющую очі й чекаю, певен, що він зараз задушить мене своїми ручищами. Я ніколи не забуду ті кілька секунд жаху. Нарешті Айвенго відходить від мене й простує до коліщаток, якими регулюється подача води. Перекриває холодну воду й відкручує до кінця кран з гарячою водою. Я горлаю, наче окаянний, бо просто живцем варюсь. Айвенго виходить. Усю залу наповне пара, я задихаюсь і марно докладаю надлюдських сил, щоб розірвати це полотно. Нарешті прибігають мені на допомогу. Наглядачі побачили пару, що завалувала з вікон. Мене виймають з ванни зі страшними опіками, мені вельми боляче. Особливо палахкотять вогнем стегна й ті місця, де облізла шкіра. Намастивши пікриновою маззю, мене кладуть у невеличкій палаті санчастини притулку. В мене такі серйозні опіки, що викликають лікаря. Кілька уколів морфію пом’якшують мої болі в першу добу. Коли лікар запитує мене, що сталося, я відповідаю йому, що у ванні вивергнувся вулкан. Ніхто не розуміє, що трапилося. А санітар-наглядач звинувачує того каторжанина, який готував купіль, у тому, що він погано відрегулював подачу води.

Сальвідія попрощався зі мною тільки після того, як змастив моє тіло пікриновою маззю. У нього все готово для втечі, він сказав, нібито мені дуже пощастило, що я опинився в санчастині, бо, коли наша втеча провалиться, я зможу повернутися непоміченим у цей куток притулку. Він швидко підробить ключ до санчастини. Сальвідія знову прибіг до мене з бруском мила й зробив на ньому відбиток мого ключа. Завтра ми матимемо дублікат цього ключа. Тепер мені лишається тільки чекати дня, коли я почуватимусь краще й зможу скористатися з нерозважливості вартового, який не обходитиме свого поста.

Сьогодні вночі з першої до п’ятої години Сальві дія не чергуватиме. Щоб виграти час, він випорожнить бочку 1 з оцтом об одинадцятій вечора. Другу бочку ми покотимо до берега повну: море дуже неспокійне, і, може, нам пощастить бодай трохи вгамувати хвилі, виливши на них олію, коли спускатимемо пліт.

Я надягаю штани з мішковини, вовняну куртку й ховаю за пасок доброго ножа. Є в мене й водонепроникна торбинка, яку я почепив собі на шию: в ній сигарети й запальничка. Більшу водонепроникну торбину Сальвідія наповнив маніоковим борошном, змастивши його олією й посипавши цукром. Майже три кілограми, сказав він. Уже пізня ніч. Я сиджу й чекаю товариша. Серце в мене калатає. За кілька хвилин почнеться втеча. Хай мені щастить, щоб я нарешті вийшов переможцем на «шляху занепаду»!

Дивна річ — коли я згадую тепер минуле, то бачу перед собою тільки батька й нашу родину. В моїй уяві не постають ні суд, ні присяжні засідателі, ні прокурор.

Відчиняються двері.

— Пора, Метелику!

Я кидаюся за Сальві дією. Він хутко замикає камеру й ховає ключа в одному з кутків у коридорі.

— Швидше, швидше!

Прибігаємо до комори. Двері вже відімкнуті. Викотити порожню бочку — раз плюнути. Сальвідія обмотує себе вірьовкою, а я себе — дротом. Я беру торбу з борошном і кочу в темряві порожню бочку до моря. Сальвідія котить позад мене бочку з олією. На щастя, він чолов’яга дужий, і йому не важко втримувати її на досить крутому схилі.

— Не поспішай, не поспішай! Не треба, щоб вона котилася надто швидко.

Я спиняюсь і жду його. Якщо Сальвідія випустить повну бочку, то вона вдариться об мою. Потім починаю спускатися з бочкою задки. Без особливих труднощів ми дістаємося до берега. Тут є вузенький прохід до моря, але далі лежать великі каменюки, перебратися через які буде нелегко.

— Випорожни бочку, повну ми її не перекотимо через каміння!

Бочка вже порожня.

— Забий добре чіп!

Чіп забито. Завивання вітру й гуркіт хвиль заглушили наші удари.

Зв’язані бочки важко тягти по камінню. Вони надто великі, їх нелегко повертати. У тому місці, яке вибрав мій товариш, спускати на воду бочки не дуже зручно.

— Штовхай їх, Бога ради, по камінню! Трохи підніми! Стережися хвилі!

Хвиля підкидає нас разом з бочками вгору й несе до скелі.

— Обережно! Бочки можуть розбитись, та й ми, гляди, зламаємо собі ногу чи руку!

— Заспокойся, Сальвідія! Іди до води поперед бочок або переходь сюди, назад. Але там тобі буде зручніше. Коли я крикну, чимдуж смикни їх на себе. А я водночас штовхну їх ззаду, і ми відірвемося від скелі.

Здається, мій товариш таки почув команду, яку я викрикнув крізь завивання вітру та гуркіт хвиль: коли величезний гребінь накрив мене, Сальві дію і бочки, я з усіх сил штовхнув пліт. Певне, він також смикнув його до себе, бо ми, підхоплені хвилею, враз відірвалися від скелі.

Сальвідія перший вибирається на бочки, а коли на них вилажу і я, наш пліт накриває ще одна величезна хвиля й кидає його, наче пір’їнку, на гостру скелю, що виступає в море. Удар цей такий сильний, що бочки розсипаються на друзки, тільки клепки летять на всі боки. Відступаючи, хвиля відносить мене метрів на двадцять від скелі. Я пливу, але мене підхоплює ще одна хвиля, що котиться на берег. Я ніби приземляюся, сидячи між двома каменюками, й ще встигаю схопитися за них, перше ніж хвиля знову понесе мене в море. Геть

1 ... 129 130 131 ... 172
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метелик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Метелик"