Читати книгу - "Янтарне скло"

стиснув тупий жах, а Кіржава, котра також почула це, притиснулася до його грудей, намагаючись його заспокоїти.

— Отже, щоразу, коли я користувався ножем, — промовив хлопець, — у світі з'являлася ще одна примара?

Він згадав слова, котрі йому сказав Йорик Бернісон після того, як викував у печері ніж: «Ти не знаєш, що робить цей ніж сам по собі. Твої наміри можуть бути добрими, проте в цього ножа є свої власні наміри».

Ліра дивилася на нього широко розкритими від сердечного болю очима.

— О, ми не можемо цього робити, Віле! — вигукнула вона. — Тепер, коли ми знаємо, звідки з'являються примари, як ми можемо випускати їх до світу?

— Гаразд, — промовив Віл, підводячись на ноги та притискуючи деймона до своїх грудей. — Тоді нам доведеться… одному з нас доведеться… я перейду до твого світу та…

Дівчина вже знала, що він хоче сказати. Віл тримав на руках чудового здорового деймона, котрого тільки-но зустрів, та думав про свою матір. Покинути її та жити в Ліриному світі, навіть якщо в нього буде лише декілька років — він що, дійсно збирається це зробити? Він міг би ужитися з нею, але вона знала, що з самим собою він не вживеться — він просто не пробачить собі такого вчинку.

— Ні! — крикнула Ліра та скочила на ноги. Кіржава приєдналася до Пантелеймона, що опинився на піску, а хлопець і дівчина знову стиснули одне одного в обіймах. — Це зроблю я, Віле! Ми перейдемо до твого світу й житимемо там! Навіть якщо ми захворіємо, це не важить — ми з Пантелеймоном сильні та здорові, і я впевнена, що у твоєму світі безліч лікарів, тож ми протягнемо ще довго! О, зробімо, як я кажу!

Віл похитав головою, і дівчина побачила сльозинки на його щоках.

— Ліро, невже ти гадаєш, що я погоджусь на це? — відповів він. — Невже ти справді думаєш, що я можу спокійно жити, спостерігаючи, як ти хворієш, згасаєш та вмираєш, а я, навпаки, щодня стаю сильнішим і дорослішим? Десять років… Це надто мало, вони промайнуть, наче блискавка. Нам буде двадцять із гаком, і це не так уже й далеко. Подумай, Ліро: ми з тобою виростемо, готуватимемося зробити те чи те, а потім… а потім усе скінчиться. Ти гадаєш, я зможу спокійно жити після того, як ти умреш? О Ліро, я не думаючи пішов би слідом за тобою до світу мертвих — так само, як ти пішла туди вслід за Роджером! А це означатиме, що два життя згаснуть безплідно — моє відразу після твого. Ні, ми маємо спільно провести весь життєвий термін, прожити тривале, гарне, насичене життя, я якщо ми не можемо прожити його разом, то… то доведеться жити нарізно.

Кусаючи губу, Ліра спостерігала, як хлопець, охоплений мукою, невтомно ходить уперед-назад.

Потім він зупинився, повернувся до неї та повів далі:

— Ти пам'ятаєш, що ще сказав мій батько? Він сказав, що ми маємо збудувати небесну республіку там, де ми живемо, що інших світів для нас не існує. На жаль, тепер я розумію, що він мав на увазі… Я гадав, що він казав це про лорда Ізраеля та його новий світ, але він мав на увазі нас, тебе й мене. Ми повинні жити у своїх рідних світах…

— Я спитаю алетіометр, — перервала його Ліра. — Він знає все. Як я не подумала про це раніше?

Вона сіла, витерла щоки долонею та засунула руку в рюкзак. Вона завжди носила його із собою, і коли Віл пізніше думав про неї, він завжди уявляв її з рюкзаком за плечима. Дівчина швидким рухом, котрий йому так подобався, завела волосся за вуха та дістала чорний оксамитовий згорток.

— Тобі буде видно? — спитав хлопець, адже хоча місяць світив досить яскраво, картинки на циферблаті були дуже маленькими.

— Я знаю, де який символ розташований, — відповіла Ліра. — Вони відбилися у моєму серці. А зараз помовчіть…

Вона схрестила ноги та натягнула на собі спідницю, зробивши такий собі імпровізований столик. Віл обперся на лікоть і спостерігав за нею. Світло місяця, віддзеркалюючись від білого піску, заливало її обличчя сяйвом, котре, здається, викликало інше сяйво, зі джерелом десь усередині дівчини. Її очі заблищали, а обличчя було таким серйозним і захопленим, що Віл неодмінно закохався б у неї цієї хвилини, якби кохання вже не пронизувало кожну клітинку його єства.

Глибоко зітхнувши, Ліра почала обертати коліщата, але за декілька секунд зупинилася й повернула інструмент догори ногами.

— Переплутала, — кинула вона та спробувала ще раз.

Вілові, котрий спостерігав за нею, було добре видно її чарівне обличчя. І добре його знаючи та стежачи за грою щастя й суму і відчаю й надії на ньому, він швидко зрозумів, що щось було не так: не було помітно ознак прозорої зосередженості, в яку вона звичайно так швидко поринала. Натомість її дедалі сильніше охоплював розпач: вона кусала нижню губу, постійно зморгувала, її очі переміщалися із символу на символ надто повільно, майже якось випадково, а не стрибали прудко та впевнено, як зазвичай.

— Навіть не знаю, — похитавши головою, промовила дівчина. — Сама не знаю, що відбувається… Я так добре на ньому розуміюся, але зараз не можу збагнути те, що він мені каже…

Потім вона, здригнувшись усім тілом, зробила глибокий вдих та знову перевернула алетіометр. Він виглядав у її руках якось незвично незграбно. Пантелеймон, набувши вигляду миші, заліз їй на коліна та, обперши свої чорні лапи об кришталь, вдивлявся в символи. Ліра повернула одне колесо, потім інше, повертіла весь прилад у руках та підвела повиті жахом очі на Віла.

— Віле, я не можу! — вигукнула вона. — Я втратила вміння читати його!

— Тихше, — заспокоїв її хлопець, — не хвилюйся. Усе твоє знання й досі залишилося в тобі, просто заспокойся та дозволь собі відшукати його. Не силуй себе, лише полинь усередину та торкнись його…

Дівчина зітхнула, кивнула, розсерджено провела зап'ястям по очах та декілька разів глибоко вдихнула. Але Вілу було помітно, що вона занадто напружена, і тоді він поклав руки їй на плечі, відчув, що вона тремтить, і міцно її обійняв. Ліра звільнилася з його рук і спробувала ще раз: уважно подивилася на символи, почала крутити коліщата… Проте тих невидимих рівнів значення, по яких вона завжди так легко й упевнено пересувалася, цього разу не було — дівчина просто не знала, що означає той чи той символ.

Вона відвернулася, взяла Віла за руку та схвильовано заговорила:

— Марні спроби… воно зникло назавжди, я впевнена… цей дар