Читати книгу - "Сонячна машина"

Обiдаю в ресторанах, бо мiй кухар «пiшов на траву», а нового й надiї немає найти. Два льокаї обiкрали мене, теж пiшовши «на траву».

— Що ти кажеш?!

— Ах, господи, ти ж де живеш? Не в Берлiнi в «епоху» Сонячної машини? Вчора шофер одiйшов i теж обiкрав. Лишилися тiльки портьє та покоївка. Вони вже генеральне обкра дуть i пiдуть «спочивати на траву». Не знаю, скiльки ще буде тягтися ця приємна «епоха», але вона досить потiшна.

Макс iзнову обережно (цiлком цiлком машинально!) бере пiд лiкоть тугу теплу руку.

— Довго ще буде тягтися, Сузанно! I хай тягнеться, Сузi! Краще примирися з нею тепер i…

Вiн замовкає й мовчки потискує її руку.

— I що ж?

— I дозволь менi прийти до тебе з Сонячною машиною. Га, Сузi?

Сузанна (теж зовсiм машинально!) визволяє свою руку й повертає до нього лице iз знайомим-знайомим лукаво-iронiчним, дражнячим усмiхом iприбiльшено-широких, немов iзляканих очей.

— Та не може бути?! Для чого?!

— Для того, щоб ти хоч раз попробувала сонячного хлiба.

— Максе, та я ж не пролетар i не калiка! От як пролетарiат дощенту обкраде мене й я стану пролетаркою, ну, тодi… тодi побачимо А поки що рано, Масi.

— Ну, добре А так просто можна до тебе прийти?

Сузанна аж зупиняється й ще ширше, ще враженiше-лукаво дивиться.

— Ради бога, Максеї А хто ж «навiки» розiйшовся?

— Ха ха! Нiчого взагалi, Сузi, вiчного немає. А тепер тим паче. Можна, га?

Сузанна, не вiдповiдаючи, iде вперед i чудно, ледве помiтно посмiхається очима. Посмiхається на якiсь свої думки, немов забувши про Макса.

— Можна, Сузi? IIу, просто так, по-дружньому. Даю слово: тiльки по дружньому? Тепер ти можеш бути цiлком спокiйна…

Сузi ратом на мент зупиняється и пильно обкидає поглядом його лице- так, тепер вiн дiйсно може прийти «тiльки подружньому». його слову тепер можна, здається, повiрити. З очей i з уст нахабно-глузливо, iз мстивим трiумфом променяться поцiлунки титулованої шлюхи. Ну, добре ж, коли так!

Сузанна примружує очi тонким, як складенi крильця чорного метелика, усмiхом i одвертає голову.

— Правда ж. по дружньому?

— Цiлком по-дружньому! Даю слово, Сузi, ти побачиш!

— Ну, добре. В такому разi приходь. Завтра чекатиму на тебе. Завтра о п'ятiй.

— Спасибi, Сузi. Ти побачиш, як…

— Побачимо, Масi, побачимо. I ти, може, побачиш. Ну, а тепер бувай. Iди швиденько назад, а то може бути тобi зовсiм не дружня неприємнiсть од твоєї дами. Вона такими очима дивилась нам услiд, що я боюсь за твiй щасливий блиск очей. До завтра! Бувай.

Макс хоче сказати багато на цi слова, але тiльки сильно, мiцно, аж пальцi Сузїннi злипаються, тисне маленьку ручку.

— Добре! Хай завтра! Ех, Сузi!.. Ну, нiчого! Завтра ти все зрозумiєш.

Сузi мило хитає головою i, посмiхаючись, iде у завулок — вона вже й сьогоднi все розумiє.

А Макс бурно, на крилах улiтає помiж пролетарськими тiлами в Комiтет. I маєш. графiвна Труда вже збирається йти.

— Куди? Ще ж рано!

— Я попрохала заступити мене. Менi треба. До побачення.

I, навiть не подавши руки, страшенно поспiшаючи, заклопотано виходить iз-за перетики.

Макс, непорозумiло випнувши губи, стоїть i дивиться в пiдлогу.

А Труда, сховавшись за стiною тiл, слiдкує за похиленою, про щось чи про когось думаючою бiляво-золотистою, схожою на перуку, головою.

* * *

Так, так, кiнчаєгься лiто — парк увесь у жовтих i червоних плямах, як у хоробi жовтянцi. Сизо фiалковi кущi кричущим квачем урiзались у групьи рiвних густозелених ялин. Небо недуже, жовтяво синювате, недокровне.

Так, так, усе на свiтi кiнчається!

Фрiдрiх Мертенс одходить до вiкна i, заклавши за спину короткi товстi руки, iде далi. з кабiнету до великої зали, iз зали до бiблiотеки, їдальнi, проходить ряд великих i малих покоїв, скрiзь потрошку зупиняється бiля вiкон i тупо, спiдло ба дивиться в парк.

У палацi незвична, тоскна тиша, вiд якої тхне порожнечею й пусткою. Апарати в кабiнетi коли-не-коли мляво ворушать своїми екранчиками та колiщатками й знову замруть, як од битий хвiст ящiрки.

З Європою й Америкою сполучення майже перерване. Та й навiщо воно тепер? Там та сама картина, що була в Нiмеччинi на початку цiєї хороби. Дiагноз надалi можна поставити, заплющивши очi й не питаючи нi про що хорого.

Бiдна стара Європа, стiльки вона проковтнула тих воєн, революцiй, стiльки на свойому вiку лигала кровi, алкоголю й усякого безумства — i таки лишалася досi тверезою. I раптом iсп'янiла, сказилась од маленького скла!

Схiд iще пручається, борикається, випiкає вогнем, топить у кровi, душить газами хоробу. Жовто чорна раса здоровiша — може хоч пручатися. Розумiється, їй не до Європи, не до ря туаання других — себе б урятувати.

Мовчать апарати. Та й про що їм говорити? Вони ще час од часу подають знаки життя, бо Каесемовi треба говорити з Iн тернацiональним Центром Сонячної машини. Iнтернацiональний Центр iще не розвiяв страшного мiкроба по всiй планетi, його велика робота ще не скiнчена — отже, апарат ще сяк так для нього працюють.

Так, так, усе на свiтi кiнчається. Скiнчиться й їхня робота. А тодi який кiнець почнеться?

Цiлими днями важко ходить Фрiдрiх Мертенс по своїх покоях, заклавши руки за спину й поглядаючи на хорий на осiнь парк. В апаратних кiмнатах тьмяно й тоскно, як заплаканi, поблискують запорохнявiлим металом машини, покинутi людьми. Нема на воротях i круг палацу грiзної охоронної гвардiї. Та й нехай! Кому вiн тепер страшний чи потрiбний? Хто його тепер убиватиме?

Як пси покинутого хазяїна маєтку, порозлазилася зграя колишнiх палацових пiдлиз i пiдлабузникiв, коли довiдалась, що надiї на помiч од Союзу Схiдних Держав не справдилися. А тi, що лишились у колись призначених їм зручних помешканнях, бiльше не товпляться бiля дперей його приймальнi.

Вiнтер, той Вiнтер, що колись вiд самого погляду пана президента мiг скрутитись у петлю й зв'язатись у вузлик, цей Вiнтер тепер жалiє ного, Фрiдрiха Мертенса! Вiн не кидає ного, як усi тi мiнiстри, гофманстри, урядовцi, нi, вiн вiрно й вiддано несе далi свою службу, але йому сумно, нiяково й жалко. I в нього немає вже того собачого побожного тремтiння перед своїм владикою. Бо нема владики Є ходячий мертвяк, примара колишнього владики.

Що ж є влада наимогутнiшої людини? Хiба вiн не лишився тим самим, з тими самими руками, головою, з тим самим мозком, волею, знанням, умiнням? Чого ж тепер до його особи таке вiдношення?

Заходить часом i граф Елленберг. Вiн тепер уже сiдає всiм тiлом у фотель,