Читати книгу - "Хранителі"

рупором, гукнув чотирьох агентів, які сиділи в інших човнах у доці. Вітер розніс його голос над водою. На поклик Кліффа бігли агенти, а Лем кинувся до парковки, де залишив свій автомобіль.

«Не буди лихо, поки воно тихе».

* * *

Трейвіс мив посуд, коли Нора промовила:

— Подивись на це.

Трейвіс обернувся. Нора стояла біля мисок Ейнштейна. Пес випив усю воду, але залишив півмиски їжі.

— Ти пам’ятаєш, щоб він залишав бодай крихту? — промовила Нора.

— Ні.

Трейвіс спохмурнів і витер руки об кухонний рушник.

— Останні кілька днів… Я гадав, це застуда чи ще щось, але він стверджує, що почувається добре. Сьогодні він не кашляв і не чхав.

Трейвіс і Нора пішли до вітальні. Ретривер читав «Чорного красеня»[65] за допомогою пристрою для перегортання сторінок.

Вони присіли біля нього. Ейнштейн підвів голову, і Нора запитала:

— Ейнштейне, ти прихворів?

Ретривер тихо гавкнув один раз: «Ні».

— Точно?

Пес помахав хвостом: «Так».

— Ти не доїв обід, — сказав Трейвіс, а Ейнштейн старанно позіхнув.

Нора запитала:

— Ти хочеш нам сказати, що трохи втомився?

«Так».

— Якби ти захворів, то одразу сказав би нам, волохата мордо, еге ж? — запитав Трейвіс.

«Так».

Нора оглянула очі, рот і вуха Ейнштейна на предмет видимих симптомів інфекції, але врешті-решт констатувала:

— Усе гаразд. Гадаю, навіть суперпес може втомитися.

* * *

Холодний вітер посилювався, здіймаючи ще більші хвилі, ніж удень.

Коли Гаррісон дійшов північним хвилерізом до берега, його шкіра взялася сиротами. Нарешті тверде, а подекуди й гостре каміння змінив піщаний пляж. Він був упевнений, що дав доброго хльосту ногам, бо з кожним кроком вони пекли все дужче, особливо ліва, змушуючи його накульгувати.

Гаррісон намагався триматися поближче до океану, подалі від парку, що починався одразу ж за пляжем. Там, поміж освітлених доріжок і пальм, він буде як на долоні. Гаррісон дуже сумнівався, що хтось його шукатиме, оскільки був упевнений, що трюк спрацював. Але якщо його розшукували, то про всяк випадок треба триматися подалі від них.

Пориви вітру зривали із хвиль шумовиння і жбурляли Гаррісону просто в обличчя. Здавалося, наче він біжить крізь безкінечну павутину. Хоча його очі нещодавно перестали сльозитися після купання в океані, тепер знову почали пекти. Нарешті Гаррісон не витримав і відійшов від води поближче до пляжу, де пісок був м’якший і темрява все ще приховувала його.

Попри ніч, на пляжі розважалася молодь: усі були тепло вдягнуті і, обійнявшись, парочками лежали чи сиділи на ковдрах; поділившись на маленькі групки, вони курили траву і слухали музику. Вісім-десять підлітків скупчилися навколо двох всюдиходів із товстими шинами, на яких удень не дозволялося в’їжджати на пляж (найімовірніше, що і вночі теж). Підлітки пили пиво біля ями, виритої в піску, щоб заховати туди пляшки на випадок з’яви копів. Вони голосно розмовляли про дівчат, час від часу укидаючи масні жартики. Ніхто навіть не глянув на Гаррісона, коли той пройшов повз. У Каліфорнії фанати здорового способу життя були звичним явищем, як і вуличні грабіжники в Нью-Йорку. Старий, котрому забаглося скупатися у холодній воді, а потім зробити пробіжку нічним пляжем, привертав не більше уваги, ніж священик у церкві.

Гаррісон ішов на північ, поглядаючи, чи не трапиться, бува, у парку таксофон. Він очікував, що вони стоятимуть по два, яскраво освітлені на бетонних тумбах біля доріжок або ж громадських вбиралень.

Адвокат уже почав втрачати надію, подумавши, що пропустив групу таксофонів і його старечий зір починає підводити, але в цю мить побачив шукане: добре освітлені два таксофони з акустичними екранами, що нагадували крила. Вони стояли за сотню метрів від пляжу, на півдорозі до вулиці, яка прилягала до іншої сторони парку.

Повернувшись спиною до бурхливого океану, Гаррісон стишив ходу, щоби передихнути. Тепер він ішов по траві під гіллям трьох величних королівських пальм, яке розхитував вітер. До таксофонів залишалося не більше п’ятнадцяти метрів, коли Гаррісон побачив автомобіль, що мчав назустріч на шаленій швидкості, а вже наступної мить він, скрегочучи шинами, різко загальмував на узбіччі якраз навпроти телефонів. Гаррісон не знав, хто це, але вирішив не ризикувати. Він сахнувся за величезну фінікову пальму з двома стовбурами, на щастя, не підсвічену гірляндами. У щілину поміж стовбурами він бачив таксофони і доріжку, що вела на узбіччя, де зупинилася автівка.

З седана вийшло двоє. Один побіг по периметру парку, вдивляючись углиб і щось шукаючи.

Інший чоловік помчав алеєю просто в парк. Коли він опинився на освітленому майданчику з таксофонами, то Гаррісон був шокований, побачивши, що це… Лемюел Джонсон.

Гаррісон скоцюрбився за пальмовими стовбурами, бо хоч і розумів, що він надійно захований від побіжного погляду, але все ж хотів «зробитися» меншим.

Джонсон підійшов до першого апарата, підняв слухавку і спробував відірвати її. Проте в неї виявився гнучкий металізований шнур, і він, проклинаючи міцність апарата, кілька разів безуспішно смикав за нього. Врешті-решт йому вдалося вирвати слухавку і жбурнути її углиб парку. Таким